Печера Млинки: велике кільце лабіринту
Про екскурсії в печері Млинки
Подорожувати у печері Млинки можна фізично підготовленим туристам і при наявності відповідного спорядження - засобів освітлення з розрахунку на 3 - 6 год. перебування під землею, міцного і зручного одягу (найкраще - робочий комбінезон) та ґумового взуття.
Подорож у лабіринт Млинків починається у Вхідному залі, що простягнувся майже на 60 метрів. Тут панує загадковий морок, цілковита тиша. Лише зрідка чути сплески важких краплин води, які падають на дно печери, одірвавшись від плитового склепіння. Коротка зупинка для адаптації: очі повинні звикнути до різкої зміни денного світла на слабкий промінь ліхтарика - і вперед.
З Вхідного залу в систему лабіринтів печери веде чотири ходи, що незабаром зливаються в один - Головний. Але краще спочатку пересуватись Лисячим ходом (назву свою він дістав від того, що тут в одному з тупиків було знайдено скелет лиса). Де поповзком, а де й навколішки долаються перші десятки метрів шляху. Гострі виступи скель і стіни вкриті росою. Тут проходить зона змішування поверхневих повітряних мас з повітрям печери, і внаслідок температурних перепадів та різниці у вологості виникає активна конденсація. Спрямувавши світло ліхтариків, можна побачити прошарки гіпсу, що нагадують застиглі морські хвилі.
Ще з десяток метрів, і ми потрапляємо в основну частину печери, де цілорічно утримується однакова температура повітря: 10-110 С при відносній вологості 84 - 100%.
Один поворот, другий... Перед нами маленький зал Сюрприз, з якого розбігається п'ять ходів. Потрібний - найнепомітніший. Тому іноді туристи його обминають і продовжують рухатись прямо широким сорокаметровим коридором, що закінчується тупиком.
Із Сюрпризу потрапляємо у Головний хід, що раптом переходить у просторий грот з каменем-столом посередині. Тут на стінах мерехтливо виграють кристалики гіпсу.
Західний лабіринт в печері Млинки
Ліворуч від кам'яного стола пролягає Західний лабіринт. Екскурсійний маршрут по печері Млинки веде до переходу Веселого, у якому дійсно "несумно". То по-пластунському, то на колінах, то впираючись у стінки мокрого двометрового колодязя можна пробратися до Центрального роздоріжжя, прикрашеного білосніжними суцвіттями кам'яних квітів. Подекуди гіпсові брили вкриті ніби зимовим інеєм або пухнастими сніжинками. Хід одразу ж повертає ліворуч і виводить на Західне перехрестя, а за ним - у Дівочу галерею (ця ділянка печери названа в честь першої дівчини-спелеолога Тернополя Галі Пасічник, яка у 1961 році вперше проникла сюди). Скрізь на стінках блищать разки кам'яного намиста, іскриться мереживо кристалів. Місцями тріщини на стінах "заліковуються" - вони ніби позшивані прозорими товстими нитками викристалізованого гіпсу. Проходимо ще 50-70 метрів. Галерея, поступово розширюючись, утворює округлий Сталагмітовий зал з високою щілястою стелею. У центрі височіє кілька сталагмітів, вилискуючи в променях ліхтариків мокрими куполами верхівок. З розколин стелі звисають невеликі сталактити, падають, наздоганяючи одна одну, важкі краплини води. Краплина за краплиною... Так сотні і тисячі років. На дні відкладаються мікроскопічні часточки твердої речовини, і поступово, довго-довго, "росте" куполоподібний камінь.
Із Сталагмітового залу хід веде у коротке тупикове кільце, небезпечне для відвідування через обвальні стіни, праворуч - продовжується екскурсійний маршрут. Невеликим ходом піднімаємось вгору, потрапляємо до гроту Срібний Дзвін.
У цьому мініатюрному підземному палаці площею 10 м2 природа протягом тисячоліть створила унікальний "музичний інструмент". Близько шістдесяти прозоро-янтаревих і кремово-білих сталактитів завдовжки від десяти сантиметрів до одного метра ще кілька років тому звисали з низької стелі. При легенькому дотику кожен з них звучав по-своєму. І в глухому темному підземеллі виникала мелодія чарівних срібних звуків, що нагадувала то гру на електроксилофоні, то глибоке гудіння дзвонів. Музичні звуки довго не змовкали, поволі гублячись у темних закутках.
Скільки ж часу потрібно було майстрині-природі, щоб зробити унікальний дарунок людям у винагороду за їх допитливість. Кількох років виявилося достатньо, щоб горе-туристи, пройшовши слідами спелеологів-першовідкривачів, майже безслідно знищили неповторне диво. Злочин - зірвати рідкісну рослину, вбити рідкісну тварину, знищити пам'ятне дерево, стократ злочин - зламати сталактит - тисячолітній витвір природи.
На північний захід від екскурсійного маршруту залишається лабіринт Адамові Ребра. Попереду - лабіринт Вилка, до якого ведуть важкопрохідні високі і вузькі щілини з гладенькими кремово-сірими стінами. У тупику Альпи на глибині 5 метрів від загального рівня печери є невеличке озерце з терпкою насиченою солями сульфату кальцію водою.
Рухаючись павутиною щілин, будьте особливо уважними. Насамперед проглядайте дальший шлях: погляд вперед, вверх, униз, ліворуч, праворуч. Просувайтесь повільно, уникаючи різких рухів, контролюючи кожен свій крок. Ступайте плавно, пластично, ретельно вибираючи надійні упори для ніг і зачепи для рук. І головне - жодних перестрибувань з каменя на камінь. Старайтесь не зрушити жодного з них. Пам'ятайте, що на кожному кроці вас підстерігає небезпека - провалля, ковзка стіна, зрадливий камінь... Про це не можна забувати не тільки тут, але й при будь-якій подорожі під землею.
Поминувши отвір Кам'яне Око, перед тим глянувши на підземний світ через нього, повертаємося до Центрального роздоріжжя. Ліворуч залишається складний і не всім доступний перехід через обвальний зал Підводне Царство з химерними сталактитами та іншими кальцитовими натіками. Ідемо прямо вузькою двадцятиметровою галереєю Кам'яна Хвиля. Погляньте на її стіни. Здається, що тут раптово вщухли хвилі розбурханого моря і так застигли на тисячоліття, мов свідок одвічного двобою між каменем і водою.
Центральний район в Млинках
Серед "кам'яних хвиль" лабіринт Центрального району продовжує екскурсію в печері Млинки. Ще десяток метрів - і Колонний зал. Масивні стовпи з прошарками білих і коричнево-червоних гіпсів надійно підпирають склепіння. На колонах радісними барвами іскряться друзи прозорих кристалів. Звідси високий коридор веде до останнього у західній частині маршруту залу Горбоконика, де одна з брил нагадує обриси Горбоконика з доброї казки дитинства. Улюблений Горбоконик, який колись водив нас у зачарований світ пригод, змушував захоплюватися і хвилюватись, сумувати і радіти... Така ж, як у казці, симпатична голівка з гострими вушками, пишна грива... Він стоїть, ніби завмерши в очікуванні. Блискітки кристалів виграють у гіпсовій гриві, стрибають по навколишніх каменях і зникають десь у далекій темноті лабіринту.
У цьому затишному залі зупинімось для відпочинку. Тут, при бажанні, можна закінчити екскурсію і через зали Колонний, Зірочка та Столовий камінь вийти на поверхню.
Від Горбоконика нитка екскурсійного маршруту біжить до лабіринту Південного Неба. Його ходи низькі, покручені, подекуди такі вузькі і захаращені камінням, що протиснутися через них майже неможливо. Частково ходи пролягають у товщах гіпсів темно-сірого кольору, який при світлі ліхтариків та свічок набуває темно-синього відтінку. Тому вкраплені у стіни незліченні мініатюрні гіпсові кристалики-зірочки, віддзеркалюючи світло кожною гранню, створюють дивовижну ілюзію бездонного, променіючого щедрим зоряним розсипом південного неба.
Тут зустрічаються кристалічні квіти, довгі стінки, складені кам'яним "мармеладом" - пасмами різнобарвних нашарувань товщиною 0,1 - 0,15 метра. Дно у цій частині печери цілком сухе, здебільшого покрите глинисто-гіпсовим супіском, рідше - плитняком або дрібним щебеневим матеріалом.
Східний район печери Млинки
Нарешті протискаємося через тісний пролаз, що достоту схожий на отвір давньої сільської печі, випростовуємося і, видряпавшись вузькою тріщиною зо два метри вгору, втискуємося у таку ж тісну, без дна, щілину - хід Фантазія. Складність пересування тут дійсно особлива - перехід найважчий на екскурсійному маршруті в центральному лабіринті печери Млинки. Пробиваємось у зал Піонер. Загальна протяжність цього видовженого з півночі на південь кам'яного тунелю - 135 метрів, а площа - 700 м2 . Підлога залу вкрита величезними брилами, що колись відірвались від стелі і відвалились від стін. На стінах, особливо в північній частині, яскравими хвилями палахкотять і переливаються блукаючі, немов світлячки, вогники незліченних кристалів.
У залі давно поселились кажани. Прикріпившись лапками до стелі, вони, як чудернацькі грона, групками або поодинці висять вниз головами, поблискуючи чорними, як просо, очицями, щільно загорнувшись крильцями, немов у шкіряний плащ. Буває, кажани шугають над головою, то з'являються перед самим обличчям, то вмить щезають піц склепінням. Виводять коло за колом, зникаючи в далеких розгалуженнях невідомого поки що лабіринту і знову з'являючись, як безшумна блискавиця. Скільки нісенітниць та "страхів" розповідають часом про цих корисних і милих маленьких мешканців підземелля. Тут, у глибокому царстві холодного, незворушного каменю, так приємно зустріти щось рухливе, живе! Спелеологи, які тривалий час працюють під землею, з великою приязню і теплотою ставляться до своїх печерних друзів.
У залі Піонер також можна закінчити екскурсію і через хід Ушбу і Столовий камінь вийти з печери.
А найвитривалішим і найдопитливішим рекомендується пройти друге кільце великого екскурсійного маршруту, що пролягло по Східному району лабіринту.
Залишивши ліворуч Сімейний зал з солідними Татом і Мамою посередині (так образно названо величезні камені, що лежать на дні залу), продовжуємо рухатись північною частиною східного району. Спочатку потрапляємо в довгий Кристалічний хід. Далі через Компас, Торпеду до Бечо шлях сповнений контрастних вражень. Ось уся триметрова стіна вкрита килимом сніжно-білих кристалічних крокусів з маленькими пелюсточками (15-20 мм). Подекуди стіни і стеля прикрашені густими напівпрозорими рожевими і жовтявими друзами, схожими на троянди, дзвіночки, жоржини. Якщо освітити ці кристали імпульсною фотолампою, то вони з десять секунд випромінюють голубе чи зеленкувате сяйво, поступово згасаючи і гублячи свої світлові контури.
Просуватись цим районом млинківського лабіринту нелегко. Доводиться то повзти дном вузьких кам'яних ходів, стінки яких всіяні гострими, чіпкими, як зуби пили, кристалами, то спинатися по крутих ступенях багатоярусних скельних терас. На деяких ділянках пробираємося ходами, по боках яких ніби зумисне недбало розкидано плити кремового дрібнозернистого гіпсу. Здається, досить зрушити з місця одну малесеньку плитку, щоб усе це грандіозне нагромадження каменів звалилось докупи, змішалось у нестримному хаосі. Та незабаром стеля ходів піднімається на висоту 5-6 метрів, бачимо світлі білі стіни, ретельно згладжені і вишліфувані підземними потоками води, що колись тут вирували.
Завершується цей відтинок маршруту перевалом Бечо - багатометровим підйомом і спуском через величезний конусоподібний глинистий насип, подолання якого вимагає від новачків неабиякої вправності і немалих зусиль, але й дарує їм чимало радісних хвилин.
А далі, прямо на південь, розташований зал Дружба. Тут мимоволі зупиняєшся, вражений після попередніх переходів могутніми монументальними формами підземелля. Склепіння залу, розтяте глибокими розколинами, тоне у пітьмі, звідусіль нависають грізні скелі, масивні блоки, помережені кристалами, розсічені тріщинами. Обвальні брили різноманітних обрисів відкидають химерні чорні тіні, які ніби перебігають, мечуться у порожнечі, десь ховаються і раптом виростають аж до самої скелі, як казкові велетні.
Ще сто метрів дороги поміж завалів, через брили та по низьких лазах і щілинах - і враз темрява розступається. Просторий зал заввишки до семи метрів повний тиші і спокою. Тільки розмірений звук крапель води, що падають десь неподалік з точністю метронома, чітко відлунює у густому мороці. Ми в одному з найбільших гроті а печери, названому іменем відомого французького спелеолога Норбера Кастере.
Із залу Кастере маршрут веде на північний захід до залу Обвального. Ліворуч залишається кілька тупикових ходів і сорокаметровий зал, перекритий суглинковими замивами, а з правого боку - невеликий лабіринт із залом Мокасин.
Пересуватися доводиться по балкончиках стінок, які розділяють нижній та верхній яруси ходів. У Південному лабіринті Млинків такі ступінчасті ходи зустрічаються досить часто, їх кількість, довжина, конфігурація залежить не лише від інтенсивності розвитку тріщинуватості, а насамперед від активності (циклічності фаз) карстових процесів на різних етапах формування системи підземних порожнин та текстурних особливостей гіпсових нашарувань. Ходи тут дуже красиві. Білі і кремові стіни милують око різнобарвними відтінками. Подекуди зустрічаються гіпси червонуватого та янтаревого кольорів, вкраплені у моноліт фрагменти прозорого пластинчастого гіпсу, відомого у народі під назвою "мар'їного скла", а гострокуття скель то в одному, то в іншому місці пообростали густими кристалічними "бородами".
Проходимо південним краєм Обвального залу, який залишає не дуже приємні враження. Тут вся увага прикована до каменів, яких ніяк не можна зрушувати, щоб не порушити віками встановленої рівноваги. До каменя Підошва цікаво пройтися по вищербленому гострому лезу вертикальної плоскої плити, названої Ніж. Звідси, перебравшись через триметрову яму і вузьку щілину, попадемо на Південне перехрестя.
Ліворуч від нього знаходиться Південний лабіринт. У його хитрих тенетах заховався "Кам'яний Квітник", у якому простягнулася широка клумба білих, кремових, алмазно-прозорих квітів, їх сотні. Здається, що ти не під землею, не у кам'яній печері, а у теплиці ботанічного саду. Казковий дивоцвіт у світі без сонця.
Остання несподіванка у Млинках чекає нас перед поверненням до залу "Піонер". Піднявшись на невисокий суглинковий висип, можна побачити конусоподібну порожнину, схожу на перевернутий догори розтрубом велетенський дзвін з плоским перекриттям на триметровій висоті. Це один з різновидів органних труб, що зустрічаються в усіх лабіринтових печерах Тернопілля. Так і назвали Цар-дзвін.
А тепер варто спуститися з висипу далі вниз і піднятися на скелю Кругозір, що замикає галерею Цар-дзвону. Звідси відкривається вражаюча картина освітленого ліхтариками підземелля, коли група туристів рухається внизу.
Ми знову в залі Піонер. З нього через камінь "Ушбу" пробираємось до виходу з печери. Піднімаючись на "Ушбу", обов'язково слід знизу підстрахувати один одного. Ще поворот, а за ним - Столовий камінь, від якого шлях іде вже прямо у Вхідний зал, де починалася наша екскурсія лабіринтами Млинків.
Здалеку, через відчинені металеві двері на виході, заклично світліє відблиск сонячного дня. Ще мить - і ми на поверхні. В обличчя б'є хвиля теплого повітря, очі жмуряться в потоках денного світла, а далеко на горизонті синіє край неба.
Від двох до шести годин триває цей екскурсійний маршрут. Під землею його протяжність - близько двох з половиною кілометрів. Два з половиною кілометри нового, небаченого і незабутнього дарує людині лабіринт печери Млинки - фантастичне сталактитове і сталагмітове царство, яке створювалось протягом мільйонів років.
Ніколи не забуваймо про це і всіляко оберігаймо унікальні витвори підземних печер, охороняймо безцінні пам'ятки природи, щоб ними захоплювалось не одне прийдешнє покоління.
З книги Володимира Раздієвського "Печери Тернопілля"
Більше інформації про печеру Млинки знайдете тут:
