Південний Буг

Ще 50 років тому розповіді про Південний Буг можна було б повести так: "На заболоченому, малодоступному пониззі Авратинської височини між селами Чернява й Холодець Волочиського району Хмельницької області бере початок третя за площею басейну, довжиною і водністю річка України - Південний Буг. Маленький струмочок, що витікає з болотних заростей, звиваючись між верболозом, іскриться і дзвенить, ніби сповіщає про народження великої ріки. Проте, тільки пройшовши 792 км і прийнявши декілька тисяч малих, близько 80 середніх та 14 великих повноводних приток, він перетворюється на красиву, овіяну легендами і славою ріку-трудівницю, що впадає в Дніпровсько-Бузький лиман Чорного моря" - і це відповідало б дійсності. Минуло лише півстоліття і географія басейну Південного Бугу, особливо його верхньої частини, зазанала значних змін. Екологічна експедиція "Південний Буг" в 1996 році так і не змогла точно встановити, звідки сьогодні бере початок ріка. Вищезгадане заболочене пониззя - меліороване, на місці струмка створено декілька прямолінійних каналів глибиною 1,5 - 2, шириною 3 - 6 м. На канави перетворились притоки у верхів'ях Південного Бугу. Вони знизили рівень ґрунтових вод в заплавах, й сьогодні тут замість прекрасних лук, сінокосів і пасовищ - пустища, де переважають бур'яни.

Якщо у верхів'ях тільки притоки, то від м. Хмельницький до смт Меджибожа уже і сам Південний Буг перетворений меліораторами на прямолінійний канал. Місцеве населення цей відрізок Південного Бугу називає "Нова річка". А далі майже 50 км (відрізок від Райгорода до Ладижина у Вінницькій області) ніхто не називає Південним Бугом, а Ладижинським водосховищем... Потім Чернятське, Тростянецьке, Гайворонське, Олександрівське... І так до Чорного моря.

Цікаво, як зараз назвав би Геродот Південний Буг? Адже саме тут, біля впадіння його в море, ще у V столітті до нашої ери побачив вперше річку "батько історії", у книзі "Історія греко-перських війн" він назвав її Гіпаніс. "Гіпаніс, - писав Геродот, - витікає з землі скіфської з великого озера, біля якого пасуться дикі білі коні". Тривалий час історики та географи стверджували, що Геродот був біля витоку Південного Бугу і описав його. Проте, як показали детальніші дослідження академіка Б. Рибакова, за витоки Південного Бугу Геродот прийняв верхів'я притоки - Гірського Тікича. Це підтверджується історико-географічними даними. На той час (V ст. до н. е.) верхів'я Південного Бугу було зайняте лісами. Білі коні (тарпани), типові представники степів, так далеко в лісові масиви заходити не могли. Пізніше у творах античних географів та істориків Південний Буг іменується інакше:

• Богоссола - готський історик Іордан і географ Равенський - VІ - VІІ ст. н. е.;

• Богої - візантійський імператор Константин Багрянородний - X ст.;

• у давньоруських літописах річка виступає під назвою Богъ;

• турки називали її Ак-су ("Біла вода");

• Бокг;

• на картах ХУ-ХУІІ ст. - Бог, Богус, Буг;

• у давніх актах - Бог, Буг;

• а в паперах ХVІІІ-ХІХ ст. - переважно Богъ.

Перше найбільш переконливе пояснення назви Буг (Південний) запропонував польський лінгвіст Я. Розвадовський. Його підтримали топонімісти В. Никонов, Е. Мурзаєв, Л. Масенко та інші. Вони вважають, що гідронім Буг, Бог, як і словянське "багно", давньо-германське "баг" (джерело), кельтське "бег" походить від індоєвропейського кореня із значенням "вода", "мочари", "джерело". Корінь "буга" в російській географічній термінології означає: "Низовинні річкові береги, які поросли верболозом, осокорняком; на всій цій смузі вода утворює яри і хилить усю рослинність за течією. В Латвії "бугою" називають багнисте місце біля річки, в Болгарії - сиру, грузьку низовину.

Такі пояснення хоча й обґрунтовані, але не стосуються Південного Бугу. Сучасну назву ріка отримала випадково. Проводячи на початку XX ст. детальні геологічні дослідження Правобережної України, В. Ласкарєв звернув увагу на існування двох річок з однаковими (як йому здалося) назвами Буг. Західна річка й справді звалася Бугом і всі вище наведенні пояснення стосуються її. Справжня назва південної ріки - Бог, Біг. Проте В. Ласкарєв не звернув на це уваги і, щоб можна було надалі розрізняти ці річки, зафіксував їх на карті як Західний і Південний Буг. Про те, що справжня назва Південного Бугу - Біг, Бог свідчить і точний переклад його першої грецької назви Гіпаніс. "Гі", "ге" - земля; "пан", "паніс'' - бог родючості; річка, що протікає по родючій (божій) землі - Бог, Біг. Саме так з найдавніших часів і до сьогодення називають ріку місцеві жителі.

Територію, розташовану у верхній і середній течії Південного Бугу, називають Побужжям. Вперше про Побужжя інформує Галицько-Волинський літопис за Іпатієвським списком (1257 р.) Воно входило тоді до складу Галицько-Волинського князівства. В історичних документах XVIII ст. Побужжя згадується як місце перебування Бузького козацького війська, яке охороняло кордони Російської держави по Дністру.

Південний Буг з давніх-давен цікавив учених. Досить детальний опис його зроблено в руських літописах ХІ - XII століть. У другій половині XIX - на початку XX ст. Київський округ шляхів сполучення детально вивчив окремі відрізки Південного Бугу з метою транспортного використання водної артерії. Проте практичного значення ці дослідження не мали. На початку XX ст. в басейні Південного Бугу працювало 636 водяних коліс потужністю всього 5 тис. кінських сил. Тільки в 1925-1930 рр. ріка була детально вивчена, розроблено план раціонального використання її в народному господарстві. За планом ГОЕЛРО на Південному Бузі були побудовані перші в Україні Олександрівська ГЕС, потім Тиврівська, Сутиська та інші. Всього в басейні ріки споруджено 42 гідростанції, ряд водосховищ, найбільші з них за площею водного дзеркала (га): Ладижинське (2080), Щедрівське (1331), Гайворонське (496), Сабарівське (464), Глибочанське (390), Сутпське (377), Новокостянтинівське (254).

На притоках Південного Бугу створено майже 4 тис. ставків.

Сьогодні найвідчутніші екологічні біди Південного Бугу пов'язані саме з існуючими водосховищами, частина яких (Сандракське, Сутиське, Чернятське, Гайворонське, Вознесенське) поступово перетворюються на антропогенні болота - комплекси, не властиві для середньої і південної частини його басейну, а також з будівництвом комплексу Південноукраїнської АЕС.

Проте навіть таке багатовікове і активне використання ресурсів Південного Бугу не змогло знищити його унікальної краси.

Сьогодні Південний Буг – це, насамперед, чарівне поєднання замріяних, тихих, повільних плес і бурхливих, з стрімкою течією порогів. У словнику їм дається точне, чітке, але надто безбарвне визначення: "Кам'янисте підвищення поперек річкового русла, яке прискорює течію і ускладнює судноплавство". Перш за все вражає їхня краса і могутність. До речі, важко знайти більш стародавні витвори природи, ніж Побузькі пороги. Та й не кожний витвір так вражає, як пороги. Боротьба води і граніту триває й сьогодні. Окремі брили граніту підіймаються над водою на висоту до півтора метри. Часто вони розміщені настільки близько, що можна по них перейти з одного берега на другий. Між брилами з великою швидкістю, з шумом і клекотом тече вода.

Такі ж виходи кристалічних порід характерні і для заплави долини Південного Бугу, що прилягає до порогів. Тільки тут простір між гранітними брилами заповнений піщано-глинистими наносами. Під час повені кам'янисті заплави нагадують звичайні пороги. Береги долини Південною Бугу біля порогів круті й кам'янисті, часто тут трапляються мальовничі стрімчаки. Деякі пороги мають каскади: Губницькі, Печерські (входять до санаторно-курортного комплексу будинків відпочинку в селах Печера і Сокільці), Мигійські (відомі спортсменам і водникам-туристам далеко за межами України).

Людей здавна притягала не тільки краса і своєрідність порогів, але і їхнє життєве значення. Перші поселення найбільш давніх в Західній Європі хліборобських племен Буго-Дністровської культури виникли саме біля Побузьких порогів. Тут були прекрасні умови для розвитку землеробства, рабальства, легше можна було перебратися на протилежний берег. А можливо, і краса порогів приваблювала давніх людей...

Пізніше саме біля порогів виникли села Тиврів, Стрільчинці, Печера, Сокілець та інші. Про те, що пороги активно використовувались протягом століть, свідчать залишки численних загат, гребель і млинів. А все це разом - пороги, кам'янисті заплави і круті гранітні береги - створює враження гірських місцевостей, що надають Південному Бугу своєрідної краси. В народі їх називають "Швейцаріями": Сутиська, Печерська, Ладижинська, Губникська, Гайворонська, Мигійська, Олександрівська. У поєднанні з старовинними парками й архітектурними ансамблями, що є майже у кожному селі на Побужжі, вони утворюють неповторні мальовничі краєвиди.

Південний Буг оспівували у своїх творах Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Стельмах та інші. Ріка перетинає територію трьох областей і відповідно три обласні центри розташовані на ній: Хмельницький, Вінниця, Миколаїв (при впадінні в Бузький лиман), частково вона тече в межах Кіровоградської області та по її межі з Одеською.

Якщо Дніпро - своєрідний символ України, то Південний Буг - її правобережної частини. Цей символ потрібно не тільки оберігати, а й відновлювати.