Альпсемінар в Карпатах

Цьогорічний день народження був для мене особливим - я стала на один крок ближче до здійснення задуманого. Я отримала неповторний досвід зимового походу і купу знань для подальших сходжень. Раніше зимові походи мене лякали по визначенню, бо я боюся холоду і моя кров просто замерзає. Але на очі попалася інформація, що наш улюблений турклуб Тернопіль, з якими ми вже неодноразово сплавлялися на рафтах і навіть їздили у велопохід, організовують Альпсемінар і мене просто змусили зустрітися зі своїми страхами віч-на-віч. І одразу скажу, що вийшло просто АФІГЄТЬ! 
 Я не буду описувати в деталях все що ми робили (це можна подивитися в програмі семінару), просто поділюся моментами, які особисто для мене були найяскравішими.
 Найкрутішим звісно була атмосфера. Відчуття, що ніби потрапив в дитячий спортивний табір (він такий в моїй уяві): сніданок у 8-ій, цілий день на свіжому повітрі займаєшся фізичними вправами, після вечері приємно-корисні розмови і в 9 вже відбій, бо просто падаєш з ніг. Отже, чим же ми займалися.
  По-перше, ми проходили Лавинне навчання.
 Суть: відчути, що таке бути приваленим снігом, як реагувати і як шукати постраждалого.Для себе я зрозуміла одне, якщо попадеш під лавину, то тобі гайки. Самому вибратися майже нереально. Сніг просто придавлює. Навіть пухляк створює міцний шар, який не продирявиш. Але надія завжди є, тому треба не здаватися. Щоб спробувати пробити сніг треба знати де поверхня (можна пустити слину: якщо затекло в ніс, то не пощастило – ти верх ногами, якщо потекло по підборіддю, то вихід зверху), бути у свідомості, мати не заблоковані руки і не панікувати. Кричати нема сенсу - сніг повністю приглушує голос.  В першу чергу треба спробувати розсунути сніг, щоб утворити повітряну камеру. Кажуть, що в таких умовах повітря вистачить максимум на 40 хвилин. Ну а потім рішуче з усіх сил намагатися рухатися в напрямку свободи.За цей час також можна сподіватися, що хтось тебе відкопає. Полегшують пошукову операцію біпери. Ми пробували 2 різні моделі, але обидві були якісь глючні. Тому мені здається, що біпер - це теж ще та мізерна надія. Щоб він допоміг, то треба щоб мінімум він був у постраждалого, а у пошукової команди на додачу ще й щуп та лопата. Біпер працює по принципу тепло-холодно, показує приблизну відстань і напрямок іншого біпера. Нас ці штуковини водили куди попало, а час-то йшов....Кажуть, що ніби самим оптимальним варіантом є лавинні рюкзаки, які надуваються як повітряна подушка, тримають на поверхні та не дають бути сильно приваленим снігом. Але своїми очима не бачила, руками не мацала, тому ствердити чи спростувати інформацію не можу.Тому найкраща рекомендація - це не сунутися в гори під час снігопаду чи непогоди та детально досліджувати маршрут на можливість сходження снігу. А якщо раптом почув чи побачив, що біда, то ТІКАЙ, тільки не вниз по руху хвилі, а по діагоналі.Семінар для нас був дуже корисний, бо ми приїхали зелені як весняна трава - амбіцій купа, а знань нуль. Основні вузли? Ні, не чули! Страхувальна станція? Про що ви взагалі говорите?!Але повернулися не те, щоб дуже розумні, але терміни нас хоч у паніку не вводять :-)Довгими зимовими вечорами ми в'язали вузли. Виявляється людська фантазія вже придумала понад 4000. Навіщо стільки?! Вже на першому десятку у нас голова пухла, але моторика рук класно розвивалася. :-)Насправді їх всі знати не обов'язково. Просто чим більше знаєш, тим ефективнішим буде рішення для якоїсь конкретної задачі.Є основні 4 категорії вузлів і мінімум одного представника з кожної треба знати як свої 5 пальців.
 
Петльові вузли: вісімка, провідник, австрійський провідник, булинь. Ці вузли використовуються для прив’язування до іншої мотузки або для організації самостраховки.Схоплюючи вузли: прусик, австрійських, вузол бахмана. Вони в’яжуться за допомогою допоміжної маленької мотузки (прусик або репшнур) і використовуються для самостраховки при русі на мотузці вгору чи вниз.Обв’язувальні вузли: грейвайн, зустрічний. Ці вузли в основному використовуються для зв’язування декільком мотузок між собою.Спеціальні/допоміжні: контрольний, уіаа, вузол гарда. Також ми активно вчилися працювати в зв'язках. Бо як не крути, гори - це командна робота. Зв'язка - це подвійна сторона медалі: або врятоване життя, або підступна смерть. І в інтернеті дуже великі холівари, чого ж все таки від них більше: користі чи шкоди. Мені важко скласти свою думку навіть начитавшись купи джерел, бо власного досвіду бракує. Але що я знаю точно, так те, що зв'язка вчить відповідальності за себе та за своїх напарників,  терплячості та уважності. А ці навички ніколи не будуть зайвими в житті.
 Сніг, взагалі така підступна штука. То він пухкий, то гострий, як скло, то вологий і в'язкий. І кожен з цих станів вимагає особливої уваги і особливого спорядження. І треба розуміти, що сніг та походи в гори  - нероз'ємні речі, навіть влітку. Тому ми вчилися і ходити в кішках, і пересуватися за допомогою лідоруба, рухатися по перилам і робити станції страхування. В принципі в зимових походах лідоруб є основним інструментом для страхування. Якщо його правильно закопати, то він витримує ривок до 100 кг. Кожен з нас своїми власними руками робив пункти страхування, закапуючи лідоруб то вертикально, то горизонтально, то у вигляді хреста. Ми спеціально зривалися, щоб перевірити його надійність і скільки ж було радості від усвідомлення, що він таки тримає. :-)
  В принципі, на снігу, навіть якщо ти просто стоїш, в тебе має бути надійна опора, бо як не крути, зірватися - це неприємно, боляче, іноді і фатально.
  Справжньою забавкою було відпрацювання самозатримки при зриві. Починалося все банально: тебе неочікувано здьоргують вниз, а ти маєш зарубитися лідорубом. А закінчилося вже акробатичними трюками: ти маєш зарубитися зірвавшись зі схилу перекидом вперед або назад. :-) Реальну надійність страховки вдалося відчути завдяки спуску з четвертого поверху по зовнішній стіні. Бо коли тільки звішуєш ноги з вікна, то серце ховається в п’ятки і важко повірити, що якась мотузка тебе зможе втримати. І ось ти переборюєш страх, відриваєш п'яту точку і… майже нічого не змінюється. Ти просто по іншу сторону стіни і спокійно перебираючи ноги спускаєшся вниз. Ну і потім так само піднімаєшся. Ну не зовсім так само: за допомогою жумара, петлі і серйозних фізичних зусиль. :-)
 Дуже класно було, що всі знання були підкріпленні практикою. І навіть коли в останній день ми пішли на гору Близницю (1881 м), то так само ми йшли в кішках, у зв’язках, відтреновуючи ті ж самі перила і станції страхування. Шлях на Близницю був фантастичний. Холодний, вітряний, туманний. :-) Завдяки цим погодним умовам я зрозуміла, що ніяка зима мене не зламає, головне правильно підібрати одяг. І хоч видимість була мінімальна, але дух гір пробирав по повній. Це був перший крок на шляху великих підкорень!