Мандрівка на Піп Іван

Коли офісний планктон приїжджає в гори, то зазвичай все закінчується посиденьками десь під дерев'яною гуцульською хатинкою, шашликами, пивом-коньяком і захопленими вигуками "Як красиво!".

У нас все було інакше. За винятком останнього пункту. Я, офісна креветка із багаторічним стажем, людина, яка пішки переходить від роботи до маршрутки, поїхала в справжнісінькі Карпати для реально активного відпочинку.

"О Боже, ти будеш жити у наметі? А душ, буде нормальний душ?" – схвильовано сплескувала ручками з бездоганним манікюром моя колега.

Але мене ці питання не хвилювали. Я очікувала чудового вікенду, який був особливим – до нас приїхали двоє друзів із Донецька. Отож їм слід було показати, що не така страшна Галичина,я к її малюють, і що краса Карпат не у тому, що на кожній смереці висить свіженький москаль… Жартую, звісно…)

Тож нас було четверо: я з моєю досвідченою подругою-туристкою та двоє донеччан. Пишу ці рядки і пригадую розповідь одного з інструкторів, як він довго-довго водив групу росіян горами, адже вони обізвали наш тризуб  вилкою. Ні, цих хлопців подібним чином вчити розуму не треба було – вони і на мітинг за єдину Україну у буремному Донецьку виходили, і ситуацію оцінюють адекватно, та і просто хороші. Їм треба було лише показати найкращі сторони західної частини України і допомогти зрозуміти, чому кожна людина мусить побувати в Карпатах.

Жили ми у таборі Турклубу – хай буде вам щастя за цей чудовий табір!!! За кілька метрів реве Черемош – і тому цілу ніч враження, що надворі буря, а ти у затишному прихистку намета.  Бомба!  Харчування від Турклубу, і повірте, я ще в житті так смачно і здорово не харчувалась. Супчик, кашка, салатик, чай з травами – це ж просто мрія моєї мами, щоб я їла таке все своє життя. І туалети – розписані божими корівками та сонечками. Кажуть, обличчя кожного закладу – його туалет, тож обличчя табору дуже веселе і позитивне.

До слова, інструктори Турклубу варті особливої уваги. Я дивуюсь, як в одному місці може бути стільки гарних людей з бездоганним почуттям гумору. Андріан, який до глибокої ночі співає під гітару пісень так, що навіть, лежачи вже в спальнику, крізь сон хочеться підспівувати. Юрко з білозубою посмішкою на всі 32, який "травить" історії про гірські походеньки. Слоник з його незворушним обличчям і чудовими жартами. Володя, який, тамуючи посмішку, допомагає невдахам-сплавляльникам.

Невдаха-сплавляльник – це я. Рафтинг – це чудова штука. Особливо на байдарці. Тепла вода оббризкує усе, шумить вода в котловинах на порогах, здоровенні каменюки виростають на шляху – і їх треба оминути. Але то все круто, коли в тебе руки ростуть до рафтингу. Тоді хочеться вернутись туди знову і знову, бо це такий драйв, що аж пальці на ногах від задоволення підгинаються.

Але того дня я була не до сплаву… Зловила всі можливі каменюки, ледь не перевернула байдарку, кілька разів розвернула нас хвостом уперед… Але на тім би вже бідам скінчитись – аж ні – за 200 метрів до фінішу загубила свого капітана. Стою потім на березі, плачу в три ручаї, поки мій капітан з веслом добирається до місця стоянки. Всі навколо сміються, хтось обурюється,як можна було таке зробити.

Але поруч вірна подруга, яка заспокоює: "Не переживай, ще не таке було. Весла губили, взуття губили…". Тоді починає тихенько захлинатись сміхом: "Але капітанів ще ніколи". Мій капітан мене пробачив одразу ж, і я тепер згадую оту історію, ці сльози і балачки з такою ностальгією.

- Льош, приїдеш до нас ще на сплав? – питаю свого капітана.

- Звісно, - сміється він. – Я ж хочу отримати ще хоч якийсь позитивний досвід сплаву.

Але найкращим у цьому усьому був похід на Піп-Іван. Тобто спершу я тихо ненавиділа людину, яка запропонувала йти туди о 3 ночі. Та ні, чому там тихо! Я голосно обурювалась, жалілась інструкторам і усім, кого бачила. Не помогло. Вийшли о 3.20. Глуха ніч, навіть пташки не цвірінькають, тільки реве Черемош.

Йдемо на автоматі – лише до Верхньої Дземброні, 5 кілометрів. Звідти почнемо підйом. На щастя, Олексію хочеться поговорити, і він годину, поки йдемо, розповідає історії своїм співучим голосом. Біля карти зітхаємо – пиляти нам горами кілометрів 12 в одну сторону.  Їмо цукерки – і вгору.

Починає світати. Ви ніколи не бачили світанку у горах? Це казка. Біля дороги тихо колосяться трави, біліють ромашки і подзенькують під росою дзвіночки. Сонно подають перші звуки пташки. Десь далеко дзвенить дзвіночок суверенних гуцульських корів, які тут ходять де хочуть і їдять, що  забагнеться. Небо рожевіє, зорі бліднуть.

Ми додаємо ходу. Маємо встигнути до колиби до сходу сонця. О пів на шосту ми сидимо на колоді поруч із колибою, бажаємо доброго здоров'я гуцулу Василю  і спостерігаємо, як сонне сонце ліниво виповзає з-за горизонту, гасячи зорі.

Далі по шляху минаємо кілька туристських наметів. Хлопці уже не сплять. Це дуже гарний звичай – вітатись у горах. Бачиш людей вперше і може востаннє у житті, але у вас спільна мета – підкорити гори. І це породжує усмішки на обличчях, легкі жарти та короткі розмови , поки розминаєтесь на вузьких гірських стежках. Це дуже гарно, дуже по-людськи.

Набираємо воду у видовбаній колоді, куди стікає потічок. Вона холодна і неймовірно смачна. Потім ще буде водоспад біля малинника, де також можна набрати води, але на цьому  усі джерела найціннішої речовини для гір скінчаться. Тому запасаємось всерйоз.

Далі по плану – прохід казковим лісом. Пам'ятаєте другого Хоббіта, ліс, де на них напали павуки? Ось це він, тільки не такий страшний. Камені, брили, валуни розкидані між стрункими стовбурами дерев, вершинами яких гойдає ранковий вітер. Усе густо поросле мохом і папороттю. І тут тиша. Своя особлива тиша, кращої за яку нема.

Нарешті починаємо видряпуватись на гору Вухатий Камінь. Ох і нелегко це. Та і вітер свистить у вухах. Тетянка каже, що тут завше вітри, і що далі буде лише гірше. Але коли спиняєшся відпочити і озираєшся – серце просто у п'ятки. Внизу – розкішна долина, поросла жерепом, попереду – гора, рясно вкрита валунами, за спиною пройдена гора з казковим лісом, над якою висить сонце, а десь далеко на горизонті символічною плямою у формі серця лежить сніг – мовляв, Карпати люблять тебе.

Подолавши Вухатий Камінь, майже 4 кілометри йдемо по хребту. Орієнтир – стара польська обсерваторія на вершині Попа-Івана, яку вже чудово видно. Внизу біжать річечки, а вгорі цвітуть нестерпно рожеві рододендрони – цілий схил рожевий, як гардероб блондинки.

І ось він – Піп-Іван. Я це зробила! Я, офісний планктон? Ні, я крута! Ми круті! 9 ранку. Ми могли би тільки виходити з табору – але ми вже тут. Ай молодці, кажемо собі – і лягаємо спати на траві за мурами обсерваторії. Слово честі, я ще не спала у кращому місці.

Повернення не менш красиве, але вже дається взнаки втома. Йдемо зовсім іншою дорогою, через гору Смотрич.  Ноги уже трусяться від втоми, хочеться сісти відпочити через кожних 20 метрів. Спуск зі Смотрича неймовірно крутий – практично вертикальний, хоча краєвид, що відкривається з неї, вартий усіх мук і втоми.

Приповзаємо до колиби. Засмаглі, змучені. Знову п'ємо воду. Ще йти і йти, а сил уже нема. Але ми переглядаємось і усміхаємось один одному. Знаємо напевно, що якби усе повернути і знати, як воно буде – пішли би ще раз. Так само, о 3 ночі, тим же маршрутом, у тій же компанії. Бо це – одна з найкращих мандрівок у моєму житті, у нашому житті.

- Карпати – це найкраще місце на Землі. – усміхається донеччанин Олексій. – Я дуже радий, що побував тут. І я повернусь.

Автор: Світлана Чернецька