Трембіти кличуть, бринза чекає!

Гуцульська бринза - свято повернення вівчарів з полонин додому. Щороку в квітні вони виходять з худобою високо в гори на широкі полонини, де залишаються аж до початку вересня. На полонинах доглядають худобу, доять її, частину свіжого молока передають при нагоді господарям, з решти роблять сир, бринзу, будз, вурду. Попрацювавши ціле літо в горах, вівчарі повертаються додому і влаштовують гучне свято - фестиваль "Гуцульська бриндзя".

На такий фестиваль задумали ми потрапити цього року 4 вересня у Рахів. В організаторів фестивалю - в Будинку культури міста Рахова - ми ще за тиждень розвідали програму свята. Оскільки цьогорічна "Бриндзя" проходить одночасно з XV Гуцульським фестивалем, то святкова програма повинна була розпочатися ще в суботу 3 вересня. На цей день були заплановані концерти кращих ансамблів всього району, на переможців чекали з галаконцертом у неділю. Усе мало скластися чудово, аби лиш погода не підвела - такими були сподівання організаторів.

І ось святковий день настав. 4 вересня о 12.00 ми - в Рахові. Уже із самого ранку головною вулицею міста пройшов парад сіл і тепер кожне село зайняло відведене йому місце на території мальовничого парку "Буркут". Разом із безперервною колоною цікавих ми піднялися на галявину, де розгорнулося свято. На початку парку розмістилися намети із виробами народних майстрів, де можна було придбати ліжники, вишиванки, прикраси, дерев'яний і глиняний посуд на всяк смак і, кажуть, дешевше, ніж в Яремче чи на Яблунецькому перевалі. Так, вартість ліжника у Рахові - 150 грн, а в Яремче - 280 грн. За торговим майданчиком, на співочому полі проходило нагородження переможців вчорашнього конкурсу кращих виконавців, невдовзі повинен був розпочатися гала-концерт, тому в нас була ще година, щоб обійти найцікавішу частину парку - виставку сіл.

Розгорнулася виставка над співочим полем, кожне село зробило таке собі подвір'я, де виставило все найкраще, на що здатні його господарі й господині. Головне, що було у кожному селі - це виставковий стіл із найрізноманітнішими стравами, в яких гармонійно поєдналися багатство фантазії і майстерність господинь. Деякі традиційні гуцульські страви ми навіть посмакували: банош - каша кукурудзяна, зварена лише на сметані, в яку додають шкварки і бринзу; бограш - тушені овочі з м'ясом й великою кількістю юшки; палачінти - млинці з бринзою чи вурдою; і розмаїття сирів.

Сир, бринза, вурда, будз - це основні різновиди гуцульського сиру. Відрізняються вони за кольором, смаком, стуктурою й технологією приготування. Спершу молоко скисає, його проварюють, утворюються згустки сиру, їх виймають руками, формуючи кулі завбільшки з баранячу голову, вивішують, щоб процідився і спресувався. Сир дрібненько перетирають з сіллю і зберігають у дерев'яних кадках вже бринзу, тому справжня гуцульська бринза розсипчаста і солена, а не пружна і волога як у магазинах. Те, що пропонують у крамницях - це швидше просто гуцульський сир, саме так він і виглядає. Якщо сир прокоптять - це будз. Будз зберігають в колибах на полицях прикривши мішковиною, а шкоринка у нього як у хліба - товста і коричнева. Після того, як з кислого молока вийняли сир, все що залишилося - м'яка сирна маса - це вурда, з неї теж формують кульки, але вони вже не такі пружні як сир і легко розсипаються, якщо торкнутися ложкою. На смак вурда - ніжна і просто розчиняється, якщо притиснути язиком до піднебіння.

Здавалося б, що молоко у всіх більш-менш однакове (варять же ж за одними традиціями), а таки смакує бридзя у кожному селі по-своєму, от і сходяться господарі на фестивалі, обмінюються порадами й рецептами, частують сусідів і гостей, ще й самі добре причащаються.

А яке різноманітне вбрання на Гуцульщині: помаранчеві заплатки і вишиванки в Космачі, червоно-чорні строї в Косові, румунські білі штани і сорочки в Білій Церкві, веселі китиці на камізельках з Лугів. В день фестивалю у традиційний одяг одягнуті й бабусі, й діти, й онучата. Молоді хлопці поважно ходять із топірцями у розкішних капелюхах. В Карпатах за розміром капелюха і досі можуть сказати, з якого села чоловік.

А музики - це просто казка! За кожним столом своя пісня. Розігріті смачними стравами й напоями віртуози показують вправність. Цимбали, сопілки, барабан і скрипка - непризвичаєному слухачу спершу важко виокремити мелодію з цього галасу інструментів, але за кілька хвилин вимальовується настрій, ритм і мелодія. Звук трембіти на загальному фоні надає пісні особливого колориту. Дивовижні мелодії гармоніюють з химерними дерев'яними виробами: мозолисті старці й розтріпані мавки із звивистого коріння, інкрустовані бісером тарілки, глиняні глечики і полумиски - кропітка і майстерна робота.

Наслухавшись і наївшись, ми остаточно задовольнили усі культурні, етнографічні забаганки і повні вражень від Гуцулії продовжили мандрівку Карпатами. Ще кілька днів буде снитись барвисте вбрання і дзвін цимбалів. А висновок один - які дивовижно обдаровані у нас люди! Які чудові традиції! Шкода, що залишилося таких місць геть мало. Слід частіше відвідувати такі фестивалі і не лише у Карпатах, а й у центрі і на сході України, ось тоді ми зрозуміємо, в якій чудовій країні ми народилися і захочеться зробити для неї багато-багато корисного!

Юлія КАШУБА