Якось до Кавказу я попав... або Грузія-2012: звіт з подорожі
Якось до Кавказу я попав.
Боже, скільки лишенька зазнав,
Як поперлися ми здуру аж на саму верхотуру, а бодай би біс її забрав (с)
Слова цієї відомої в туристських колах пісеньки таки не раз крутились в голові мандрівників, що вкотре під знаменами Турклубу підкорювали світові вершини. Бо ж вибір цьогоріч впав на давно облюбований Кавказ.
Повернемось до самого початку… Кожного року жага пригод та свіжих вражень штовхає отих любителів екстріму, з яких, власне, й складається турклубівська команда, на пошуки нових незвіданих місцин, непідкорених вершин та неходжених стежок. Цього року напрям намітився ще, мабуть, десь навесні. Бо розповідями про чудові минулі походи вдалось заохотити та підбити на мандри ще й туристів, що приїхали підкоряти бурхливі пороги весняного Черемошу. У червні окреслився маршрут. А в кінці серпня остаточно сформована група бувалих та не дуже туристів у складі восьми осіб вже повністю присвячувала час підготовці до походу.
Тепер по порядку:)
Отже, після усього належного приготування, сушіння овочів, перевірки спорядження ну і так далі згідно із списком, семеро членів тургрупи виїхали з Тернополя мікроавтобусом, тримаючи курс на Грузію. Останній член команди, Лєна що навесні приїжджала на Черемош та там загорілась ентузіазмом, приєдналась до групи аж в Тбілісі. Дісталась туди літаком із Данії, де мешкає зараз. Тож наша інтернаціональна команда повністю сформувалась вже аж на території сонячної Грузії.
Слухаю розповідь керівника походу Бичковського Володимира (щоправда більш відомого у вузьких колах як Слоника:). «Запланований похід ІІ категорії складності пройшов успішно. За чотирнадцять днів активного часу подолано 145 км на середніх висотах від 1500 до 3000 м. Весь похід було поділено на три частини. Перша – акліматизаційна, що дозволяла звикнути до гірського клімату та перепадів тиску, тривала п’ять днів. Протяжність пройденого маршруту за цей час склала 92 км. Тоді була запланована друга, коротша частина, а «на десерт» уже родзинка походу – підкорення Казбеку, найвищої вершини Східного Кавказу. На практиці ж довелось коригувати свої плани. У зв’язку із прогнозованим стійким погіршенням погоди сходження на Казбек перенесли на середину походу.
Четверо із восьми учасників групи мали доволі вагомий туристичний досвід. Топтати стежку на Казбек їм, до речі, довелось уже не вперше. Для решти ж сходження було першим. Тут важливо зауважити – для Лєни, наприклад, Грузія взагалі стала першим серйозним гірським походом. До того дівчині довелось тільки взимку один раз піднятись на Говерлу. Оксаниного карпатського досвіду теж було малувато. Але всі молодці! Із завданням справились відмінно! І в результаті на вершину Казбеку, висота якого над рівнем моря 5033 м, піднялись шестеро членів групи (зазначу, що двоє, що залишались нижче, на вершині уже були, мовляв – ну чого ми там не бачили:)»
Емоцій у Володимира не надто багато. Зі слів відчутно – не було особливо часу милуватись краєвидами, відповідальність за групу все таки. Хоча маршрут обрано цікавий. Не лише складністю, кількістю взятих перевалів, а й історією місць, де довелось побувати. Початок маршруту пролягав через села Шатілі та Муцо, відомі своєю історією далеко поза межами Грузії. Середньовічне село Шатілі кажуть, колись можна було обійти по периметру не торкаючись землі, лише по дахах. Зараз же село – музей під відкритим небом. Наші мандрівники якраз розминулись із групою туристів, що приїжджала помилуватись дивовижною для європейця архітектурою та послухати ще химерніших легенд.
Менше за розмірами та популярністю, але значно більш моторошне місце – мертве місто-фортеця Муцо. Достеменно невідомо, коли його покинули люди, але документи свідчать, що в 1931 році тут уже не було живої душі. Місто, що з однієї сторони побудоване як монолітна оборонна споруда, всередині ховає комірки-квартирки, у яких колись мешкали сім’ї, що боронила фортеця в часи нападу ворогів. Багато тут закинутих могильників. Ходять чутки про епідемії чуми, що колись лютували у краї, мовляв, часто могильники – то останній притулок для хворих на чуму. На зворотному шляху туристи відвідали ще стародавнє місто-столицю – Мцхету, та Тбілісі – столицю сучасну.
Вразило життя звичайних людей в Грузії. Держава багата. Столиця розбудовується так швидко, що за два тижні походу будинок, який знаходився ще десь на початковому етапі будівництва, коли туристи тільки їхали в гори, при поверненні уже був зайнятий офісами, згадує Володимир. Сам же народ живе досить бідно, що не заважає грузинам бути дуже гостинними господарями. Наших туристів приймали у грузинській господі, частували національними стравами. А одного разу військові ще й накопали картоплі та дали із собою. Славетні хачапурі, лобіані, хінкалі, смачнючі лаваші, чурчхели не оминули столу наших туристів. Ціни на харчі дещо вищі, ніж в Україні, а от фрукти відчутно дешевші.
Яскравими враженнями від походу ділиться Оксана Косенко: «Грууузія… Як згадую, то ще й досі перехоплює дух. Дивовижні краєвиди,височезні гори, химерні скелі…. Про це можу годинами говорити. Їхала ж я туди, зовсім не знаючи, що на мене чекає. Участь у такому спортивному заході брала вперше. І от там повністю відчула на власній шкірі могутність гір. Часом було важко дихати, часом і нудило. Казали, що це нормально, так проходить адаптація.
Йшли ми багато, і переважно з важкими рюкзаками (зазначу, рюкзак Оксанки важив не мало-не багато – 19 кг, і це для тендітної дівчини). На краєвиди довго не помилуєшся, тягне донизу, отож милувались камінцями під ногами, різними травинками, квіточками. День розпочинали з гарячої чашки чаю і печива, потім снідали, пакувались, і продовжували йти. Коли було важко – підносила голову вгору, помилувалась красою скель, віддихалась, і далі в дорогу. Чую, знов хочеться на пару секундочок зупинитись, відпочити. Подивилась угору – а там орел,та такий величезний! Коло 2-х метрів розмах крил. Ото була краса! Потім ми не раз зустрічали їх по дорозі, і не одного,кілька штук могло одночасно у хмарах літати.
Згадуються також останні дні нашого походу. Ми вже були адаптовані, то ходили гарно та швидко, як гірські барани:) Так що запланований на маршрут час вдалось скоротити.»
Та, звісно, найбільш очікуваною частиною походу стало сходження на Казбек. П’ятитисячний велетень, що зараз тільки мирно посапує собі під сніговою шапкою – вершина непроста. Погодні умови додають складнощів. Тож до сходження підходили з особливою ретельністю. Ще перед виїздом Володимир проводив тренування, де засвоювались навики руху у зв’язці, у кішках. Підкорити Казбек наважились цього разу лише шестеро сміливців. На щастя, погода посприяла успішному завершенню справи, бо далі розпочалось значне погіршення атмосферних умов.
«Третя частина походу значно відрізнялась від попередньої, - каже Оксанка. – Гори стали більш скелястими. Трави уже не було, рухатись доводилось по дрібному камінні. Після чергового перевалу побачили десь за 2-3 км озеро, зраділи. Почали спуск. Дався він нелегко – купи хиткого каміння, а тут ще й дощ почався, і декілька раз загриміло, на такій висоті це було дуже, дуже гучно. Швидко спустились. А коли все ближче підходили до озера, то химернішими ставали скелі, туман. Нарешті прийшли! Розклали намети, почали готувати їжу, і тільки тоді помітили, що місцина якась незвична, відрізняється від всіх інших. Якось дуже вже тихо, річки пересохли, і лише одне озеро, назва якого що в перекладі з грузинської «мертве» . На березі де-не-де валялись якісь куски бляхи, пляшечки від ліків, бинти, кусок заіржавілої лопати. Виникало питання – як воно сюди потрапило? Нести на собі точно дурість, особливо бляху. Та й якась така енергетика погана була. А ще за вечерею по порозказували всяких страшних історій, як от про експедицію Дятлова... Спати було моторошно. Цілу ніч снились жахи, а хтось ще чув, як біля намету щось нишпорить, хоча живого крім нас там точно не було. Ура, ранок! Переночували, на щастя, спокійно. А коли перейшли перевал, то, повернувшись назад, побачила скелі, що колись були вулканами. Зараз бракувало лише вогнедишного дракона…». Ще одна цікавинка маршруту – нарзанові джерела та навіть ріки із нарзану, що просто киплять від газу. І цікаві форми відкладень на берегах.
Тож підведемо підсумки цьогорічної подорожі у Грузію. Маршрут ІІ категорії складності – пройдено. Казбек – вкотре підкорено. Вражень та емоцій привезли із собою безліч. Якраз до наступного походу вистачить:)
Із слів мандрівників записала
Тетяна Нікіфорова
Фото із походу можна переглянути тут:
