Про гори. Або, як я в похід ходила…

Я обіцяла тобі, що як тільки повернусь з гір обов’язково про все розповім… Та минув місяць, а я й досі не в змозі зібратися з думками. Мені занадто тісно стало у моєму рідному місті…

Якась не яскрава на події весна видалась цього року… Дещо змінилось, та ще й так, що йдосі оговтатись не можу… Дещо залишилось на тому ж етапі і ніяк не зрушує змісця. А дещо я ніяк не можу наздогнати. То ж аби навести лад у свої голові, що вщент забита тарганами і всіляким мотлохом, - а що може бути кращим, як не шалені навантаження – вирішила сходити у похід. І не аби куди, а в гори… І неаби на скільки, а на десять днів. І… Та вчасно схаменувшись і зваживши, всі за та проти, все ж зупинилась на лайт версії: чотири дні, 60 км., 1900 метрів над рівнем моря – на тому і порішила. Замовила в турклубі «Тернопіль» похідний тур в «Країну гірських озер», купила квитки на потяг, і місяць марила походом. Не давало спокою все: від дрібниць які мені можуть там знадобитись до глобальних проблем, - а чи не мерзнутиму я в тій палатці, та й взагалі з ким мені припаде радість ділити ту палатку, і як я пертиму 15-18 кілограмовий рюкзак? Ти ж знаєш, я останнім часом дещо схудла, а витримкою і силою я взагалі ніколи похвалитись не могла… То ж намучилась я всілякими думками перед тим походом!

Нарешті він настав - довгоочікуваний день. Прокинулась о шостій – так, уявляєш, я і о шостій – попхалась на кухню заварювати каву. Готувалась немов перед польотом у космос. Все видавалось якимось урочисто-значущим і неймовірно важливим. Не мені тобі розповідати яка я не рішуча, і яка боягузка, то ж ти дуже добре можеш уявити собі стан в якому я перебувала весь день завершуючи остаточні збори… Традиційно черкнула на сторінці у фейсі невеличку заміточку про свою подорож, до речі довелось той текст переписувати декілька разів, бо скидався він наче я пхаюсь у гори покінчити з життя, а не сходити у похід. Ну от, завершивши всі свої справи, натягла кеди, вчепила на плечі важкущий, майже сім (!) кілограмів, рюкзак, залишила квартиру роблячи величезний крок у невідоме і т.д. і т.п., ну тобто в мені знов прокинувся той мій нестерпний максималізм, і на вокзал я вирушила з таким виразом на обличчі, немов я йду відкривати нові землі, а не брьохатись горами чотири дні по промаркованому маршруту.

На вокзал я прибула за час до відправлення мого потяга, то ж мала ще вдосталь часу щоб випити кави. Відстояла чергу у KFC, адже 597 маршрутка прибуває на південний вокзал, а пхатись через всі тринадцять колій на центральний у Мак за кавою я не бачила сенсу, тай, кава там не дуже, тай невідомо на яку колію подадуть мій потяг… Тож вмостилась на парапеті біля входу у будівлю вокзалу, попиваючи, такий сякий, еспресо, закурила і поринула у думки.

Вже не знаю, що саме повернуло мене з моїх роздумів, але то було саме вчасно, адже тьотя у гучномовці попереджала про завершення посадки на 457 потяг, що прямує за напрямком Київ – Рахів. Бляха, мій потяг! Ото я бігла! Ти ж знаєш яка з мене бігунка, але вокзалом, до третьої платформи, я бігла так – немов від цього залежало моє життя, немов я ось, ось мала наздогнати птаха щастя... Вскочила, до свого восьмого вагону, саме вчасно… За мною провідник, посміхаючись, зачинив двері і ми рушили, лишаючи за кругленькими вікнами обриси вокзального перону.

Проходячи плацкартним вагоном на своє королівське, нузвісно ж біля туалету, 33 місце, звернула увагу, що вагон майже весь забитий бороданями з величезними рюкзаками. Нічогенька буде нічка – майнуло у голові. Вже уявила собі картинку про зовнішній вигляд своїх подорожніх… І оп, маєш, такий приємний бонус – під вікном, на 35 місці, сидить симпатичний молодик і, саменький, ну тобто дві верхні полиці і боковушки – вільні. Вітаюсь, вкидаю рюкзак у відсік для багажу і зачиняю полицю… Ну як зачиняю… Смикалась я біля тієї полички як дурепа, аж голова відлітає, а вона, огидне створіння, все ніяк не піддається на мої зусилля.

- Разрешите, я вам помогу – говорить мій подорожній, а я…

Господи, та що я? Я вже подумки вела до школи нашого первістка, доречи в малого такі ж ямки на щічкахяк і в татка, а за нами біжить такий пухнастий білий пес… і ми сміємось… і…

- Меня зовут Роман. Я так понимаю вы с нами едите? – говорить подорожній, а моя кришталева мрія розсипається на друзки…

Боязко, може мені повилазило і тут таки є ще хтось, роззираюсь навсібіч… Ага, фігушки. Сам сидить, красавець.

- Угу! –відповідаю, розуміючи, що то з мого боку досить не ввічливо, але що ж вдієш?

«С вами!» - подумки кручу пальцем біля скроні і плюхаюсь, на несподівано м’яку, велюрову поличку. Аби уникнути подальших розмов з «ними», лізу до кофра за «Дванадцятьма стільцями» Ільфа та Петрова. Не встигла віддати богу душу теща Іполита Матвійовича, як мені стало страшенно нудно і я… заснула.

- Привіт старий! Давно не бачились, – обіймаючи «мого» Рому, до нас приєднався ще один пасажир, з величезним рюкзаком за плечима.

– Ого! Твоя краля? Гарна, вітаю! – говорить прибулець і киває намене головою. - То он який сюрприз ти нам приготував! Доброго дня, – і протягує до мене широку долоню.

- Доброго! – тисну руку, і затинаючись з просоння: - Я не цей… Ну, тобто я не його, я – своя. А подумки: «Перша зупинка після Києва Вінниця, це ж три години, господи я проспала три години. Чорт на кого я схожа? Так от Рома що мав на увазі говорячи «з нами»… Блін… Не гарно вийшло… Я хоч не заслинилась?» Відчуваю як рум’янець заливає мої щоки.

- Пробачте, – посміхаючись, прожогом несусь у туалет… Дурепа!!! Стоянка! Туалет замкнено.

Вийшла між вагонами і закурила… Потяг тронувся.

Не так вже все й погано – критично оглянула себе в дзеркалі, похлопала змоченими під краном руками по обличчю – можна вертатись до людей.

- Мене звати Льоша, - протягує до мене руку прибулець, - пробачте, що розбудив та ще й накинувся зі своїми дурнуватими жартами!

- Галіна. Та не переймайтесь, все нормально – посміхаючись сідаю на своє місце. – Рома, простите, что я такпо-свински… Вы когда сказали «с нами»… Я решила, что у вас не все в порядке с головой…

Вагоном понісся Льошин сміх.

- Рома, блін, ну ти чувак даєш! – трохи заспокоївшись, промов Олексій. Ви, не звертайте на нього уваги, він у насмайстер потрапляти в дурнуваті ситуації.

За сміхом і розмовами не зогляділись як дістались до Хмельницького, де до хлопців приєднались ще четверо товаришів: Женя, Славко, Ігор та ще один Олексій.

Ми ще довго не лягали спати: їли Славикові котлетки, запивали хмельницьким пивом і говорили про походи. Хлопці розповідали всілякі кумедні випадки з похідного життя і ділились важливими дрібничками які неодмінно треба виконувати в горах… А потяг Київ – Рахів, мирно стукотів колесами по рейках відвозячи мене все далі… десь на Закарпаття…

День 1-й

Прокинулась десь осьомій… Закуталась в простирадло і втупилась у вікно… Сіро, вітер нещадно тріпає деревами, падає дощ, лишаючи на склі чіткі та рівні краплини – надсічки…

- Доброго ранку! – підморгуючи з верхньої полиці звісився Льоша. Не переймайся, все буде добре. Погода обов’язково налагодиться. От побачиш.

- Доброго… дуже на те сподіватимусь… - відповіла і важко зітхнула.

Адже з взуття в мене тільки кеди і кросівки, а долати гори в такому взутті в дощ – не добре, то навіть я, не досвідчений турист, розумію. Тай з одежі в мене тільки дві парі шкарпеток, спортивний костюм, шорти, чотири футболки і легка курточка - вітрівка…

Хлопці зійшли в Ясинях, побажавши мені гарної погоди і легкого переходу, я зійшла на наступній станції у Квасах. Поривчастий вітер, низькі, налиті свинцем хмарі, в обидва боки розбігається залізнична колія і невеличкий будиночок з синьою вивіскою, на якій білими літерами написано «КВАСИ» – ось і все.

Зі скрипом прочинила двері до приміщення вокзалу, з мрією про гарячий стаканчик кави… В середині – тихо і порожньо. Вловивши

облизня обійшла кругом «вокзалу», в пошуках своє їгрупи і провідника Арсена. На лавці, ліворуч від центрального входу, так само як і я, скрутившись від холоду, стояли чотири дівчини… Я відразу зрозуміла, що це і є частина моєї групи, адже на вокзалі більше нікого не було, ну хіба, що невеличка компанія з п’яти осіб в камуфляжах, проте вони видались такими самодостатніми, що мені й на думку не спало, що то теж «наші». Поки знайомились до нас прибіг спортивної статури молодик і повідомив, що Арсен затримується на півтори години і тому він поведе нас до місця зустрічі. Позакидали своє рюкзаччя на плечі і попрямували в село.

Півтори години промайнули у розмовах, жартах та в передчутті незвіданого.

З рейсового автобуса, що зупинився неподалік, вискочив наш інструктор Арсен з прокатним приладдям: похідними рюкзаками, карематами та спальниками і ще одним туристом. Тож нарешті всі ми були в зборі - одинадцять туристів і дванадцятий - інструктор Арсен.

Розібрали своє спорядження, розподілили провізію, спакували рюкзаки... Бачив би ти вираз мого обличчя коли я спробувала підняти того рюкзака. Я його з місця зрушити не змогла, а мені ще з ним долати не аби який шлях.

- Ну, що? Рушаймо? - мовив Арсен, і всі весело позакидали собі рюкзаки за спини готові до подолання перших восьми кілометрів... Я смикнула декілька разів рюкзак і благально подивилась на оточуючих. Хтось з дівчат, зараз і не пригадаю хто саме, з легкістю підхопив рюкзак і закинула мені на спину. Повстромляла рученята у шлейки рюкзака, я випрямилась і.... І замалим не впала. Рюкзак впевнено намагався мене перекинути, при чому від самісінької голови. От якби я впала. Ржака була б, ще та. Я б скидалась на велетенського жука, що перекинувся на спину і перелякано трусить ручками і ніжками. І ще очиська, такі знаєш, що аж з орбіт вилазять.

А все то моя уважність, адже коли Арсен розповідав як саме треба пакувати рюкзак, я фотографувала метелика :)...

Ще хвилин з п’ять всі чекали доки я перепаковувалась і нарешті ми рушили. Арсен прискіпливо глянув на мене, на кофр, що теліпався поперед мене зачеплений за шию, на мого манюньчика (так любовно, я називаю свою камеру), що зручно лежить у руці, а ремінь традиційно намотанийна зап’ястку, і, чомусь, в його очах читалось ясне розуміння того - хто саме в цьому поході доставлятиме йому найбільших проблем. Ми рушили.

Хвилин через п’ятнадцять мені почало спадатина думку "А якого біса я взагалі попхалась у ті гори?". Ні, звісно ж краєвиди, що нас оточували були неймовірними, проте... Проте рюкзак нещадно натирав кісточки на боках і на плечах, і з кожним новим кроком ставав дедалі важчим. Я, мабуть, ще ніколи і нічому так не раділа як тому першому привалу. Мокра - наче на мене вилили відро води, червона - наче згоріла на сонці, і така втомлена... Гепнувши рюкзак з плечей на землю я й сама упала біля нього у високу траву.

Ти ж мене знаєш, зазвичай я добра і привітна, але… Не встигла я толком перевести подих, як Арсен мовив: «Ну, що по всьому? Рушаймо!». Добре, що ніхто з нашої групи не помітив яким поглядом я кинула на Арсена… Фіг би хтось зголосився потім ділити зі мною палатку.

Клятий підйом все ніяк не скінчується. Хтось, присідаючи (!), по під лісом збирає чорниці і полуниці, а все на що вистачає мене – ледь перебирати ногами по нерівній, ґрунтовій дорозі і голосно дихати, нещадно втягуючи повітря носом. А ще головою сновигали всілякі дурниці: як їх всіх звати, хто вони, що я з ними робитиму ще три дні?.. Ну звісно ми знайомились, але з моєю «феноменальною» пам'яттю... Важко, жарко, нестерпно понатирало кісточки, поруч одинадцять незнайомих осіб і мене потроху почала накривати паніка. "Я незможу…", "Я вже більше не можу…", "Якого біса він такий важкий той рюкзак?", "Ці кляті камінці, від нихноги роз’їжджаються немов на роликах…", "На гори воно попхалось дивитись… Ну дивись! А, що, трішки не виходить погляд від землі відірвати?!" - отак, доводячи себе до сказу, невеселими думками я долала свої перші вісім кілометрів походу.

Завернули десь у ліс. Арсен об’явив привал, а сам побіг (!) шукати місце для розбивки наметового містечка. Стою, я вибачаюсь, раком і рюкзак на мені. Всі потроху косяться на мене, людей можна зрозуміти, вони теж бачать мене вперше і хто мене знає, що там за таргани в моїй голові водяться.

- Ты бы сняла рюкзачок, тяжело ведь, - притискаючись, як вже потім з’ясувалось, до чоловіка, мовила білявка.

- Не-а, не тяжело. Это маленьких рюкзачок. Игрушечный – відповідаю, так і продовжуючи стояти раком, але вже трішки розвернувшись обличчям в бік білявки.

Всі сидять у затінку, кожен зайнятий якось важливою справою: хто травинку жує, хто шнурки підтягує, але всі насторожено зиркають у моєму напрямку. І тут до мене доходить, що такою своєю, м’яко кажучи, не адекватною поведінкою я реально лякаю людей. Довідку про психічне здоров’я перед походом не вимагають. А може я того – тю-тю…

До речі, а чому перед такими походами не вимагають довідку від психіатра? А може я маніячка і люблю кров? І як тільки засне все наше наметове містечко, я як візьмусь їх ножем - ну отим моїм, з пилочкою, що ним помідори тоненько класно нарізати, - чикрижити… Уявляєш? Повний місяць заливає срібним світлом галявину, десь, трошки вище наметового містечка, у стійлі забекала вівця і… Так огидненько…Блискавка на спальнику: дзжить… А тоді на наметі: дзжить… І от стою я залита тим місячним сяйвом, посеред наметового містечка, ну звісно ж вже зі своїм - аж шести сантиметровим завдовжки і півтора завтовшки - ножем, і скалюсь… Ха – ха – ха! Страшно?

Ото мене понесло… А тут люди, що зовсім мене не знають…То я вже й давай виправдовуватись:

- Зрозумійте мене правильно, якщо я його зніму, той рюкзак, то ви його більше на мене не натягнете, навіть під дулом пістолета. Та й звідси я вже більше нікуди не рушу. І доведеться вам мене, разом і з тим рюкзаком, перти до місця стоянки, - видала промову і силкуюсь щоб посміхнутись. Але шию надавило рюкзаком так, що замість посмішки на обличчі з’явився якийсь звірячий оскал.

Промова трохи подіяла. Люди видихнули з полегшенням, а дехто навіть спробував усміхнутись. Остаточно з них зняв напруження Арсен, несподівано вигулькнувши з-за дерева промовив:

- Он туди під гірку. Метрів за сто і розіб’ємо містечко.

І вже до мене:

- А ти чого так? Тобі так зручно?

- Во! – простягла руку, виставила великого пальця до гори, бадьоро відповідаю на запитання.

- Ааа, ну як знаєш, – підхопив свій рюкзак і направився до місця стоянки.

Як виявилось, в мене був досить непоганий стратегічний хід. Ті сто – сто п’ятдесят метрів всім дались дуже важко, адже за час привалу, народ розслабився, а мені, хоча би що, за малим пісень не співаю. Йду, несу усіляку фігню, ну традиційно як я то вмію: про попи, що ми по накачуємо у цьому поході, про квіточки, що квітнуть навкруги і т.д. і т.п. – коротше, втомилась до крику, мізки вимкнулись.

Вже давно впало за гори сонце. Місяця ще не видно за деревами, але він добре заливає світлом нашу стоянку. Сидимо біля вогнища. Потрохи прикладаюсь до фляги з віскарем і прокручую події дня… Сьогодні, вперше, до моїх плечей торкнувся туристичний рюкзак. Сьогодні, вперше, я сама, своїми ніжками, подолала вісім кілометрів набравши висоту у 1100 метрів. Сьогодні, вперше, я ставила намет. «Домік» - так назвала, наш спільний намет, Лєна.

Арсен нагодував нас смачною вечерею: гороховий суп з тушонкою, приготований, звісно ж, на вогнищі, зі свіжим салом та часником. Двічі попили чайку, чим дуже позабавили Арсена. Ми перша група на його пам’яті, що ще до вечері напилася, хто чаю, а хто кави – за вподобаннями, - а тоді ще й після вечері, збігали до струмочка за водичкою і заходилися, вже дружно, всі, пити чай. Після чаювання найстійкіші залишились біля вогнища, а«слабаки» (:)) попхались по наметах спати.

Наша група складалась з семи дівчат і п’яти хлопців. Як прокоментував Арсен таку нерівність: «Вам ще пощастило, в вас хлопців багатенько(!)». Капець, уявляєш? Це беручи до уваги, що найменшому, Сашкові, шістнадцять… До речі, з усіє групи, я виявилася найстаршою, віковий діапазон склав від двадцяти шести до тридцяти трьох. Та й різні ми не тільки за віком… В нас різни вподобання, різні професії, різне почуття гумору і всі ми по різному переносимо навантаження… Але всім нам чогось не вистачило цієї весни у великому місті… Всім нам закортіло в гори…

День 2-й

Прокинулась від звуку блискавки, що відкриває намет. То полишав своє місце ночівлі Арсен, поспішаючи розводити вогнище і готувати нам сніданок. Лєна мирно посапує, поряд мене, закутавшись з головою у зимній спальник. Обережненько, щоб її не розбудити, намагаюсь вилізти з палатки… Зачепила ногою напів порожню флягу з віскарем, та гепнулась на залізну миску, у мисці задзвеніла ложка…

- Доброе утро! – каже в мене за спиною заспаний Лєнин голос. - Ты уже встаеш?

- Блін, пробач… Не хотіла тебе будити. Доброго! – відповідаю зніяковіло.

- Не переживай, все нормально. Все равно уже пора вставать.

- Як спалося? Не змерзла?

- Замерзла очень… Ноги прям ледяные.

- Я дуже боялася, що в ночі мерзнутиму та, знаєш, нічого, тепленько було. Ось тільки кісточки на боках собі так понатирала, що: не повернутись, не на бік лягти, так боляче, - кажу і ледь торкаюсь кісточок рукою. Вони миттю озвались неприємним болем. Задерла кофту і футболку… З обох боків, на кісточках, величезні, червоно - синюваті плями, з невеличкими припухлостями. – Капець! І як я сьогоднішній перехід здужаю?

- У меня тоже костяшки болят, но виглядят они явно лучше твоих…

Виповзла з палатки… Роблю потягусі, ранкове сонечко лагідно гріє обличчя, що закинуте до неба, відчуваю кожний м’язик в тілі, бо болять вони падлюки так, що й ну. Але мені так хороше… Пахне росою, чебрецем, травою і ще щось таке, - навіть не знаю, що, - але пахощі неймовірні. І не треба мені казати, що роса не пахне… Пахне, ще й як! Привіталась з Арсеном, взяла казанок і пішла до струмочка на ранкові процедури і по воду для кави.

До струмка метрів сто – сто п’ятдесят, круто в гору. Все тіло нило, опираючись новим навантаженням, але то було якесь приємне ниття. Примружила очі, закинула голову підставляючи під сонячні промені... наступила на шнурок… Впала. Казанок, весело брязкаючи ручкою, покотився з гори. А я валяюсь обличчям в росяній траві і єдине, що мене турбує – неприємний біль у правій колінці і, я подумки благала вищі сили, щоб цього мого ганебного падіння ніхто не бачив, а то доведеться, так би мовити, позбавитись свідків…Підхопилась на ноги, вся зрошена і в траві, і швиденько озирнулась на наметове містечко. Хух, пощастило, ніде нікого. Вже не корчу з себе романтично налаштовану особу, яка захопливо насолоджується своїм першим ранком у горах, а підхопила казанка, що досить далеченько відкотився від мене, прихрамуючи на одну ногу, бо моєму колінцю таки гарненько дісталось - все обійшлось без крові та все ж, - пішла до струмка.

Вода така холоднюча, що аж зуби заводить. Разів зо два набирала воду у долоні, доки таки не наважилось плеснути її собі в обличчя. Неперевершене відчуття. Це і холодно і зразу ж тепло, і бадьорить… а бадьорить так, що аж до мізків достає.

Знаєш? Є такі моменти, що залишаються яскравими, у твоїй пам’яті, навіть коли минає досить багато часу. Цей момент, цей ранок, – з холодним запахом гірських трав, ніжним, прозорим туманцем, і серцем сповненим надією - ніколи не зітреться з моєї пам’яті.

- Доброго ранку! – усміхаючись, привіталась з Арсеном, що вже вовтузився біля багаття.

- Доброго! О чудово, що водички принесла. Будемо варити кашу.

- Найсмачнішу в світі?

- Звісно! Рисову, з родзинками і згущеним молоком.

- Смакота. Ніколи такої не їла, але думаю буде смачно.

Арсен посміхнувся.

Потім була ранкова кава під сигарету, сніданок зі смачної каші з родзинками, чай з чебрецем, і збори наметового містечка.

Перша година переходу. Спекотне сонце і прохолодний вітерець. Ми все ще продовжуємо набирати висоту. Жарко, важко і дуже болять натерті кісточки. Навкруги неймовірні краєвиди. Далеко внизу, розрізане навпіл, річкою Чорна Тиса, залишилось село Кваси. З цієї висоти воно таке дрібненьке, з рожево-бурими дахами будиночків, що мов бісеринки розкидані поміж гір. Гори… На них не можливо дивитись без захвату. Вони починаються тут, під самісінькими твоїми ногами, з невеличких кущиків чорниць і стрункими високими травинками, що закінчуються тугими колосочками, на яких, мов на струнах, грає вітер, перетворюючи простір навколо тебе на схвильоване, соломино - зелене море. Коли око вже не в змозі вловити того хвилювання видається, що ті гори вкриті ніжним блідо – салатовим оксамитом, а далі… далі, де гірські верхівки ніжяться в лагідних густих білих хмарках, гори набувають пронизливого, сизо-голубого кольору. Той колір проникає глибоко всередину тебе, лагідно торкається серця і пише музику занотовуючи її в твоїй душі. Мабуть саме так гори і говорять з тобою. Я назавжди запам’ятаю ту розмову з горами, вона й зараз коштовними іскринками озивається в найпотаємніших куточках моєї душі.

Черговий привал. Час обідати. Ковбаса, сир, хліб і джерельна вода. Нашу компанію перегонять туристи з якими ми зустрічались біля струмка. Тут в горах все по іншому. Ці туристи видаються вже майже родичами. Посміхаємося, жартуємо, махаємо один одному руками, сперечаємося – хто ж перший вийде на вершину гори Близниця на висоту 1872 метра.

Ще вчора стало зрозуміло, що роблячи фото, відстаєш від групи, і хоча відстань не велика, проте наздогнати групу стає майже не реальною задачею. А залишившись позаду йти взагалі не хочеться, і стає себе так шкода, і рюкзак такий важкий, і я ж дівчинка, і мені так складно, і… То ж аби уникнути таких ситуацій знайшла для себе комфортне, четверте, місце: за Арсеном, Андрієм і Любою, - і познімати встигаєш, і наздоганяти не так складно. Щоправда я весь час забувала, що з тим рюкзаком на плечах не можна різко розвертатись, бо заносить так, що й ну. Тож кожного разу коли робила чергове фото, ноги плутались і два рази я таки знатно впала, чим не аби як насмішила своїх, та й додала їм клопоту, адже не так легко звести мене на ноги з тим рюкзаком.

Як це буває в горах погода змінилась в щитані хвилини. Подекуди почали пролітати невеличкі білі хмарки, наче розмотані клубочки цукрової вати, а згодом на нас просто навалилась величезна, сіра хмара обдаючи неймовірним холодом. Пронизливий вітер, краплини дощу, що немов висять навколо тебе просто в повітрі і температура, що миттєво опустилась до одинадцяти градусів. Після тригодинного підйому звісно, що і шорти і майка на мені були вщент мокрі, але змінювати гардеробчик, часу не було. Тож наперла на себе реглан з капюшоном, курточку і залишившись в шортах, просто натягла свої улюблені полосаті гольфи аж до колін, а зверху, всю ту красу прикрила дощовиком. Уявляєш як я виглядала?.. фешенвік у Парижі і Мілані просто нервово курять на узбіччі.

Під мінорний шум дощу, що нещадно падав на нас, і рвучкий, нескінченно-холодний вітер, ми, долаючи себе і стежку, дістались верхівки Близниці. То були неймовірно важкі чотириста метрів і тридцять хвилин переходу. Стежка, - глина встелена камінцями, від маленьких мов горошина до великих майже як кулак, - миттєво розкисла і перетворилась на ковзанку. Ноги у кросівках роз'їжджаються у різні боки, викручуються і натикаються на велике каміння, боляче б’ються пальцями. Вітер, щоразу, намагається зірвати з голови дощовик, забиваючи холодні, колючі краплини в обличчя, застилаючи очі дощем.

Ми на верхівці Близниці. Третина сьогоднішнього переходу, близько восьми кілометрів, разом з дощовою хмарою, залишились позаду. Все ще досить прохолодно, але не падає дощ – а то не аби яка радість. Сховали дощовики і повмощувались на рюкзаки відпочивати. Мовчимо.

До вух долітають обривки фраз… На гору піднялась група туристів. Вони теж - змоклі, змучені, брудні, - попадали відпочивати недалеко від нас. Ми таки їх випередили, то ж по-доброму підколюємо. Їх шестеро. Всі чоловіки, приблизно мого віку, ну, можливо, трохи старші. Високий, кремезний з пронизливо голубими очима, прискіпливо окинув мене оком і посміхаючись, кивнув на мої сині колінця:

- А штанців незнайшлось?

- Є, та тільки мені твої до вподоби, то ж– знімай! – кажу, а сама відчуваю як тону в тих неймовірних очиськах і при цьому либлюсь, бо якась та фразочка неоднозначна вийшла. Його товариші зайшлися сміхом, що понісся кудись далеко горами. «Руслан, а мала нівроку! – обізвався, невеличкого зросту білявий чолов"яга. - З перчинкою, як ти любиш!». Наш словниковий батл тривав не довго. Арсен скомандував: «Підйом», Андрій традиційно допомагаючи, закинув, мені рюкзака на спину, і ми рушили на спуск, продовжуючи наш перехід. І якщо тобі раптом спало на думку, що спускатись легше, то поспішу тебе розчарувати – спускатись так само важко як і дертися вгору.

Достеменно не знаю, що саме на мене вплинуло: неймовірна втома, мокрі і холодні ноги, сірий і похмурий краєвид чи, всупереч сподіванням, важкий спуск – та все всередині мене, кожна клітинка почала опиратись. Кожен новий крок давався з нереальним зусиллям, як фізичним – після привалу страшенно відчувалась крепатура, - так і моральним – накотився нищівний, всеохоплюючий розпач. Здавалося ще крок і я впаду тут і будь, що буде. Від безсилля та зневіри до горла підкотив величезний комок, а на очі навернулись сльози. «Невже це все?», «Невже я не дійду? », «Я слабке і нікчемне дівчисько, яке ні на, що не здатне, що скисло від навантажень?», «Чого ти взагалі варта?» - такі думки шмигають моєю головою, а роблячи над собою титанічні зусилля стримую сльози, шмигаю носом, йду. Нога, сковзнувши камінцем, вивернулась завдаючи болю. Все… Більше, а ні кроку… Рука потяглась до застібки, що на грудях стягує шлейки рюкзака… Простий рух двох пальців і той потворний рюкзак просто гепнеться до долу і я буду вільна. Зупинилась, до болю зціпила зуби, стисла руки в кулаки, заплющила очі і закинула голову до неба. Щокою покотилась одинока слізка. Шморгнула, втираючи ніс тильною стороною руки. «Я НЕ ЗДАЮСЬ!» глибоко вдихнула на повні груди, наскільки це дозволив тяжкий рюкзак. Розчепила руки, з побілівшими від напруги кістяшками, закусила губу і рушила далі. Правду кажуть - найтемніша ніч перед світанком. Я зробила буквально пару кроків як помітила попереду білий блайзер під яким вималювалось обличчя Роми. Так, того самого, з потягу. Моє гучне «Рома» миттєво розбіглось горами, а він підняв на мене обличчя витягаючи з вух навушники. Не знаю чому я так зраділа побачивши його. Та й він, чесно кажучи, зрадів не менше. Міцні обійми… Рома, Женя, Славко і Льоша – ми всі по черзі обійнялись, наче найближчі в світі люди. Нашвидкуруч обмінялись враженнями. Я змовчала про свій відчай, а вони поділились, що двоє їх товаришів зійшли з дистанції…

Женя підколов мене з приводу величезного рюкзака за спиною, мовляв як мене такі тоненькі ноги носять з таким велетнем на спині, і запропонував намилити шию тому хто начепив його на мене. Я, посміхаючись, відмовилась, і в свою чергу зробила йому комплімент, щодо його дерев’яних палок, адже весь вечір в потязі, він бідкався, що забув свої вдома, куплені спеціально до цього походу. А ще, вони про мене згадували і переживали – це приємно мене вразило. Знов обнялись і розійшлись: я – вниз, вони – вгору.

То була неймовірна зустріч, зустріч яка зробила мені день, додала сил і впевненості. Я швидко наздогнала і перегнала своїх. Арсен показав мені де саме, на «сцепці», біля закинутого підйомника, в нас буде привал, і я помчала до низу. Визирнуло сонце. Горами поповзли, утворюючи химерні малюнки, хмарові тіні, а я посміхаючись, трохи звернула зі стежки на мохово – чорничну подушку, мов на крилах, з гордо піднятою головою, впевнено йшла до місця привалу. Я не скажу куди поділась втома, де дівся відчай, я просто почувалась щасливою. І це неймовірне відчуття захопило мене від пальчиків ніг до самої маківки. На сонечку стало нестерпно жарко, то ж поки спускалась моя група, я сиділа на місті зустрічі в майці і шортах – сохла. Відпочиваючи, спостерігала за навіженими туристами які намагались скотитись на карематах з довгої і доволі широкої смужки не розтанувшого снігу.

Минуло не більше години від останнього нашого привалу на «сцепці», як знов сховалось сонечко, стало холодно і нас огорнули хмари.

Черговий привал і перекус. Цього разу перекус - рай для ласунчиків. І чого там у нас тільки не було: козинаки соняшникові і козинаки згорішками, халва і патока з лісовими горіхами, фініки і цукерки. Стомлені, але в піднесеному настрої, їмо солодощі і шуткуємо. Це останній привал перед місцем де ми зупинимось для ночівлі, принаймні, на той момент, ми так вважали... Бо жоден з нас навіть не здогадувався, що саме на нас чекало попереду.

Знов падає дощик. Звернули з промаркованого шляху і Арсен показав стежину якою нам доведеться спускатись в долину, де подекуди ще лежить сніг. Сказати, що то якась козяча стежина - то нічого не сказати... Дивлячись в низ присвиснула і ,напевно, виразила свої думки вголос, ну ті, що складаються майже всі з ненормативної лексики, ті які ні в якому разі не скажеш при мамі. Арсен, зиркнув на мене засуджуючим поглядом і кинув донизу величеньку кам’яну глибу. Вона, час від часу, натикаючись на кам’яні виступи, видаючи глухі звуки, покотилась вниз. Ми довго чекали коли ж вона гепнеться об землю... Та так і не дочекались. Всім стало зрозуміло, що то буде найважче випробування... Слизький камінець, на який вмощується тільки частина ноги, поодинокі гілки ялівцю і маленькі кущики трави, щоб триматись руками, - то всі засоби призначені для спуску вузесенькою стежиною з, майже, вертикального схилу гори...

Андрій... Люба... За ними я... Вони сковзаються, обережно переставляють ноги, виважено перебирають гілки руками. Ще тільки початок шляху, а моя нога вже зірвалась, відносячи у прірву вогкий грунт і камінець, на якій опиралась.Тримаючись за трав’яний кущ, фактично нігтями впиваюсь в глиняний грунт, вільною рукою хапаюсь за гілку, ноги не відчувають надійної опори, важкий рюкзак додає незручностей... Крок і новий камінець летить у прірву. Немов на мінному полі, перш ніж зробити якийсь крок, все ретельно перевіряєш. Руками - гілки і кущики трави, ногами - землю і камінці. І перш ніж наважитись перенести вагу тіла намацуєш найнадійнішу точку опори... І це не допомагає... Втративши опору під ногами, сковзаюсь і падаю. Кущ... Вхопилась обома руками...Тріщить деревина... Під ногами порожньо... Як мале кошеня за шкірки, Арсен, вхопивши мене за рюкзак, рвучко смикає на себе і притискає до схилу. Стою, тримаюсь, дякую. "Обережніше" - каже і йде підстраховувати інших, а до низу ще спускатись і спускатись.

Спуск зайняв до бісової матері, багатєнно часу. Від шаленої напруги, та й, що там приховувати, капець якого страху - тремтять руки і ноги. Змучена, обдерта, брудна добралася до величезного камінця, зняла рюкзак, закурила. Загалом у поході я дозволяла собі одну сигарету вранці, під каву, і вже аж у вечері , три- чотири, під розмови біля багаття. Але після такого спуску дала слабинку.

У тремтячих руках димить сигарета, а я не відриваючи погляду спостерігаю за спуском остальних членів групи. Вони так високо і такі дрібненькі, що розрізнити їх можна тільки за дощовиками, що теліпаються на рюкзаках, та кольором вітрівок. Андрій і Люба сидять десь поряд, але ми мовчимо. Тільки після другої викуреної сигарети, знайшла в собі сили привітати їх з успішним спуском. Особливо Любу, адже її спина, ну точніше рюкзак, маячив переді мною, додаючи сил і впевненості, що я теж зможу здолати цю перепону.

Спуск подолали всі, лишившись цілими і неушкодженими. Відпочивали не довго, адже ми ще не дійшли до місця стоянки, тай хотілось засвітла приготувати вечерю і розбити наметове містечко.

Оминули низиною гору і перед нами відкрилось неймовірне місце. Невеличке, шаленої краси, чисте і прозоре озеро в яке впадає дзвінкий струмок, який утворюється завдяки таненню снігу, що лежить на схилі гори. Поміж низеньких кущиків чорниць і трошки вищих, ялівцю, білими горошинами розсипалась отара овець, заливаючи долину брязкотом дзвіночків. Від побаченого, я стала як вкопана, намагаючись ввібрати в себе ту неймовірну красу. Ця долина з озерцем, мов захована, з усіх боків, долонями-горами. І, взагалі, все це місце нагадувало долину загублених душ з мого улюбленого фільму "Серця трьох". Й досі шкодую, що в мене не вистачило сил зробити там панорамне фото.

Вже встановлені палатки, на вогнищі доходять макарони з сардинами і сиром, а я п,ю чай, з чебрецем, перебираючи події дня, що минає. Сьогодні мені є про, що подумати. Сьогоднішній день приніс багато випробувань як фізичних так і емоційних. Сьогодні я дійшла висновку - якою б зніженою, вразливою, тендітною і беззахисною я собі не видавалась, а , можливо, я й насправді була такою до сьогодні - я стала іншою! І це не означає, що тепер я перетворилась на таку собі "бій бабу", це значить, що відтепер я знаю - я можу розраховувати на себе. За будь яких життєвих випробувань, за будь яких життєвих негаразд - я саме та людина, що має сили втримати мене на вірному шляху, не відступити, не опустити руки і не дати можливості зневіритись.

Довгий, тяжкий перехід дався в знаки і посиденьок біля багаття сьогодні не було. Повечеряли, попили чайку і порозбрідались по наметах спати.

День 3-й

Прокинулась під мінорний стукіт дощових краплин об стелю намета - "доміка". Висунула носа зі спальника. Вогко і холодно. Поруч солодко спить Лена. Напів темрява. Цікаво котра зараз година? Можна глянути на телефоні, але по прибутті на вокзал у Квасах, вимкнула телефон - щоб, так би мовити, цілком віддатись природі, тож і зараз не бачила особливих причин порушувати свій намір. Випхалась з палатки. Нічого не видно - туман. До біса холодно. Падає дощик. Все тіло озивається нещадною крепатураю і вже звично болять натерті кістяшки.

Вирішила свої природні потреби, вмить забрьохавшись холодною росою, повернулась у намет за зубною щіткою, пастою і невеличким рушничком, майже наосліп почалапала до струмочка на ранкові процедури. Що тут казатимеш? Ранкове вмивання не додало мені бадьорості, а ще більше нагнало смутку.

Між наметами, наїжачившись, ходить Арсен. "Доброго ранку" - кажу йому, "Ну, якщо кажеш - доброго, значить - доброго!" - відповідає мені посміхаючись. Зашарудів замок в ще одній палатці - люди потроху просинались.

Сьогодні, на першу половину дня, був запланований радіальний похід до ще одного озера. Всі добре пам’ятали вчорашній спуск, а оскільки нікому не хотілось повторювати вчорашній подвиг, та й погода не сприяла, одноголосно вирішили залишитись тут.

Снідали гречаною кашею з тушонкою, пили чай і намагались, хоч якось, зігрітись біля вогнища. Хтось, наслідуючи мене, намагався висушити носки і взуття над вогнем... Знаєш? Не роби такого, ніколи. І носки не висушиш і руки собі посмалиш, та й кросівки так гарно горять...

Під обід припинився дощик і з долини видуло туман, даючи нам можливість, ще раз огледіти ті красоти. Підкріпились: ковбасою, сиром, печивомі, чаєм; зібрали містечко і продовжили свою дорогу.

Десь далеко позаду залишилась чарівна долина з озером, а ми йшли лісовою стежиною, яка, якщо чесно, більше нагадувала непрохідні хащі. Йти отак лісом, нічим не гірше а ніж йти на відкритому просторі, горами. Краса навкруги – неймовірна. Високо над головою, верхівки ялинок і смерек розчісують пухнасті, білі хмари, на тлі пронизливо-голубого неба. Ліс – кремезний і мовчазний. Але варто зупинитись і вслухатись, притаївши подих, ти неодмінно почуєш його розмову. Ні не з тобою, для нього ти незначуща мить, що промайне і загубиться в днях, місяцях, роках, століттях... Розмову з вітром… Про одвічне… І то навіть не розмова, то якась давня суперечка, що ведеться споконвіку і, я сподіваюсь, ніколи не вщухне.

За два дні походу я трохи призвичаїлась до ваги свого рюкзака і до темпу переходу, тож сьогодні мала змогу насолодитись кожною травинкою, кожним струмочком. Любуватись приголомшевою палітрою відтінків зеленого кольору, танути в неймовірних лісових пахощах. Ти навіть уявити собі не можеш який то неймовірний запах… Густий, пряний аромат вологої землі, в який вплітається кислувато-гоструватий аромат моху, що підкреслюється солодкуватим, неймовірно свіжим, прогрітим літнім сонечком, запахом хвої. Той неймовірний, незабутній аромат, приємно лоскоче ніздрі і п’янить, не гірше вишуканого ігристого вина.

За сьогоднішній перехід нам доводилось долати багатенько чого: і повалені величезні смереки, що перегороджували нам путь, і бурхливі і доволі глибокі струмки. Але те, що припало нам на останок… То і неприємно вразило і дуже розчарувало. Через несанкціоновану і безграмотну вирубку лісу, змінилося русло гірського струмка, що тепер був спрямований на лісову дорогу перетворивши її на суцільне болото - слизька, в’язка багнюка, перемішана дрібними камінцями. Ох намучились ми спуском по тій дорозі. Місцями доводилось дертись у ліс і йти непролазними хащами, а місцями так і брьохались тією смердючою жижею. Проте, всьому приходить кінець і наш сьогоднішній перехід завершився ще задовго до заходу сонця.

Обрали місце не далеко від гірської річки і будиночка лісника. Розклали намети.

Знаєш чому так смердять вівці? Провештаєшся отак кілька днів горами, без води, – тільки струмки і вологі серветки, - то чудово зрозумієш звідки той сморід береться. Тож вхопивши рушник, мило і чистий одяг, гайднула якимись чагарниками, подалі від людей, до річки. Оминула якусь смердючу калюжу, видерлась через перелаз, пройшла мальовничою галявиною з ромашками і дзвіночками, перетнула лісові зарості і, нарешті, опинилась на березі річки. Хоча й берегом це місце назвати складно, адже ріка звилистою стрічкою бігла поміж лісу, а берег, з обох боків, щільно вкривають рослини схожі на лопухи. Поскидала на великий камінець брудне шмаття і по коліна, далі не ризикнула, занадто велика течія, зайшла у воду. Вода холодна до сказу, проте, то нереальне задоволення - зачерпнувши долонями кришталево чисту воду, виливати на, ще гаряче після переходу, тіло; відчувати як шкірою стікають прохолодні краплини води, змиваючи з тебе бруд і втому. Складається враження, що ти не тільки і не стільки миєш тіло, як омиваєш душу.

Повернулась в наметове містечко чистенька і задоволена. Сьогодні на нас чекала святкова вечеря в усіх розуміннях цього слова: останній вечір біля вогнища, остання ніч в наметі і, як відомо, 28 червня – день конституції України. Вечір видався і справді святковим. Довго сиділи біля вогнища. Прикінчуючи запаси солодощів попиваючи хто чай, хто каву, а хто і щось міцніше, теревенили. Розмови були різні. І про кіно - фестиваль в Одесі, і про рок-фестиваль в Тернополі, і про вподобання і захоплення… Але… Щось таки є в кожному з нас, щось, що прийшло в наші душі позаторішньої зими… Пригадали лютий на Майдані… помалу, розмова, перейшла до сьогоднішніх подій на сході…

До нашого вогнища приєднався лісник. «Майстер лісу» - як він себе назвав. Хоч він і через слово божився, що не хам, та… Його серце мабуть було єдиним, що билось в резонанс з нашими… Сумував «майстер лісу» за минулими часами, за колишнім президентом і за безкарною вирубкою смерек… Живеться йому зараз погано, бо отримує мало, за свій непосильний труд, – днями ганяти на яві лісом, - всього чотири тисячі… А от раніше - продав смереку, і, так собі є на,що животіти…

Дивна штука життя. Високо в горах на Закарпатті, біля одного вогнища зібралась такі різні серця: Тернопільське – запальне і щире, що пройшло майже весь Майдан і прагне змін… Макіївське – велике і гаряче, наполовину російське, що нестямно любить Україну… Київське– добре, наполохане але віддане… Закарпатське – сп’яніле і прогнивше…

День 4-й

Дуже ранній підйом, адже по обіді ми мали бути в Ясинях, восьмеро з нас від’їжджали звідти потягом. Вівсянка з родзинками і згущеним молоком. Квапливі збори.

Пакую рюкзак і відчуваю як сум, поволі, накочується, огортаючи мене своїми липкими обіймами. Мені страшенно не хочеться покидати гори… Складається враження, що я чогось не встигла… щось недогледіла… щось промайнуло повз непоміченим… щось не спробувала… до чогось не дійшла… до чогось не доторкнулась… щось не зрозуміла…

Дорога до Ясенів – то найлегший шлях з усіх чотирьох днів переходу. Вже не такий важкий рюкзак, відсутні круті підйоми і важкі спуски, і все, що тобі припадає – то чалапати грунтовою дорогою поринувши у спогади. Спогади, з ледь відчутним присмаком смутку, що яскравими картинками стають перед очей: перший привал і перша думка «на біса я сюди припхалась?», перший ковток кришталево-чистої, неймовірно холодної і безтямно смачної, струмкової води; невеличка галявинка, де першого вечора, на заході сонця, широко розкинувши руки лежала в траві, вбираючи, здавалось, всім тілом: і пахощі трав, і швидкість струмків, і міць гір; перший сніданок і перша отара овець, що ошелешила і оглушила брязкотом дзвіночків… І ще стільки всього першого… всього, вперше…

Там, високо в горах, легше приймаються важливі рішення, адже мізки не обтяженні всілякими несуттєвими дрібницями; там, високо в горах,ти чітко усвідомлюєш, хто тобі дійсно важливий, адже не кривитимеш душею коли теліпаєшся над прірвою; там, високо в горах, ти ясно бачиш куди саме ти хочеш рухатися у цьому житті; там, високо в горах…

Цей останній день, цього походу, був дуже насиченим і було в ньому все: і затяжний перехід до Ясинів; і, нарешті, справжня кава з пиріжком з вишнею, на автовокзалі; і зворушливі прощання з частиною групи; і забитий до неймовірності автобус до Івано – Франківська; і душ з гарячою (!) водою на вокзалі за 30 грн., у кімнаті відпочинку (за те дуже вдячна Любі ;)); і «Стометрівка» з темним і світлим пивом під всілякі наїдки і нескінченні розмови з новою товаришкою; і сутінки над гарним містом; і вечірній перон; і потяг до Києва...

То ж, якщо тобі не доводилось бувати в горах – дуже раджу! І байдуже – то буде похід, на чотири дні, чи вихідні у приватному готелі… Головне – їдь у гори!