Печера Угринська: з історії відкриття та дослідження. Екскурсії в печеру Угринська та Млинки
За два кілометри на захід від входу в печеру Млинки, на цьому ж правому березі Млиночків, в околицях села Угринь знаходиться велика вирва, на дні якої чорніє вхід в Угринську печеру.
Злегка нахилившись, потрапляємо у вхідний зал "Вестибюль", що простягається на 20 метрів у глибину гори.
Ближня частина печери відома ще з першої половини ХХ століття. Історія відкриття печери така. На горі добували гіпс, його випалювали і перемелювали на борошно, яке використовувалось у будівництві. Для поміщика пана Потоцького із гіпсового каміння виготовляли різні прикраси: попільниці, шкатулки, статуї. Робітники, що добували гіпс, пробили малий отвір у землі, але не звернули на це уваги.
У 1934 році вчитель з місцевої школи Отецький зацікавився цим отвором в горі. Він розкопав його і натрапив на великий підземний зал.
З того часу почалось освоєння печери. Бригада з 15 чоловік розчищала підземні ходи протягом двох років. Згодом печера Угринська стала власністю Подільського туристично-краєзнавчого товариства (ПТКТ), нею опікувався відділ Чортківського ПТКТ.
З 1935 року печера Угринська стала цілком доступна для туристів. На вході було збудовано браму, на якій встановили напис: "Вхід у підземні лабіринти - платний". При печері утримувався платний провідник, що проводив екскурсії в печеру за вхідними квитками.
Угринська печера стала відома далеко за межами повіту. Оглядати її приїздили туристи з Сербії, Румунії, Франції, Англії та інших країн.
Цікавились нею вчені і студенти Тернополя, Львова, Кракова, Варшави. Всі, хто побував у печері, залишали свої відгуки про неї у спеціальній книзі.
Перше письмове повідомлення про печеру датується 1936 роком. Про неї є згадка в путівнику по Тернопільському воєводству Томаша Кунцека.
У 1959 році печеру досліджував вчитель Угринської восьмирічної школи Михайло Біль. Він зробив невеличкий опис печери, який опублікував в районній газеті.
Вперше повний план відомої частини печери виконав у 1962 році шахтовий загін Інституту мінеральних ресурсів м. Сімферополя під керівництвом В. М. Дублянського було закартовано 428 метрів.
Найбільший зал печери Угринська "Вестибюль" займає площу близько 100 кв. метрів, висота сягає трьох метрів. Із залу в усі боки розходяться ходи ближнього району. Ліворуч на захід через вузький лаз можна потрапити у зал "Келія" площею 30 кв. метрів, стеля збільшується до трьох. Далі на захід зал продовжується ходами, які через кілька десятків метрів закінчуються обвалами породи.
Наш маршрут печерою пролягає на північний захід від залу "Вестибюль". Ходами, що ідуть у цьому напрямку, ми виходимо у досить довгу галерею "Екскурсійну", що тягнется на північ. Для зручнішого пересування дно її прокопане в екскурсійних цілях ще на початку ХХ століття. Вкінці галерея розгалужується вузькими ходами: західний - "Лисячий" і північний - "Прокатний стан".
За Лисячим ходом відкривається Західний район печери. Подолавши досить серйозну перешкоду - вузький лаз, потрапляємо в район ходів, захаращений обвалами породи.
Рухаємось на південь ходом, загромадженим камінням. Хід розширюється і виводить нас у видовжений зал "Бригантина", всипаний брилами породи. Він тягнеться у південному напрямку, закінчуючись глухим обвалом.
Із залу можна вибратись вузьким ходом далі на захід в лабіринт галереї.
Район продовжується невеликими галереями. Тут зустрічаються перші в печері Угринь гіпсові кристали. На півдні Західний район закінчується невеликим залом "Чортова хата". В залі хаос каміння, брил, ніби тут товклося сто чортів, а потім усі завмерли зачувши відвідувачів.
На заході району лежить невеликий зал "Бриловий", назва якого говорить сама за себе. На півночі район закінчується великими тупиковими галереями. Звідси рухаємось до виходу з цього району, до Лисячого ходу.
Перед нами хід "Прокатний стан". У 1966 році кияни під керівництвом В. Я. Рогожнікова, подолавши вузькі щілини цього ходу відкрили Північний районі провели його топозйомку.
Вгвинчуючись у щілину, просуваємось повзком, лікоть за ліктем цим складним ходом. У деяких місцях складаємось буквою "Z". Рухаємось ніби в м'ясорубці. Ще декілька легких поворотів і перед нами завали лабіринту "Чорна діра".
Завали, завали, завали... Тут не можна поспішати, адже можна застрягнути, заклинитись між камінням або заблукати, тому потрібно уважно вибирати дорогу. Між брилами породи виросли розсипи червоно-малинових кристалів, які спелеологи називають "кров землі".
Північний район - це система сухих ходів та галерей, стіни яких всипані подекуди кристалами.
Виповзаємо на невеличке перехрестя "Ноктюрн." Кам’яна стихія завмерла в музичному хороводі породи. Низьке склепіння давить на вас, вусебіч розбігаються ходи.
Північніше "Ноктюрна", за декілька метрів перехрестя "Гурій", що в перекладі з тюркської означає - "гробниця". Холодні обійми перехрестя стискають перехрестя, під скельним навісом якого лежить брила, що формою схожа на гриб. Гриб з невеличким карнизом вздовж "Кришки", всіяний мілкими кристаликами і схожий на багату гробницю.
Під час спелеоекспедицій у Середню Азію в 1981 році тернопільські спелеологи відвідали у Самарканді гробницю великого завойовника Тимура-Гурі-Еміра, велич якої справила велике враження на них. Згодом в Угринській печері одне з перехресть одержало назву - "Гурій".
Від перехрестя вусебіч розбігаються ходи північного лабіринту. На півнч від "Гурій" розташований невеличкий тупиковий зал "Динозавра". Біля західної стіни цього залу осів камінь, в профіль у ньому вгадується ящір мезозойської ери.
Строго на північ від "Гурій" тягнеться галерея "Компас". У північній частині вона перехрещується ходом з заходу на схід, утворюючи перехрестя тупикові кінці якого спрямовані у різні кінці світу.
Східніше від "Гурій" розташоване перехрестя "Розкопок", за яким лабіринт закінчується тупиковими ходами, в яких велись розкопки на продовження печери.
До 1986 року це була найвіддаленіша частина печери. Щоб сюди потрапити, потрібно було подолати багато перешкод - хід "Прокатний стан", лабіринт "Чорна діра" і т. п. У 1986 році тернопільські спелеологи прокопали хід в південній частині цього району і з'єднали його з ближнім районом, полегшивши доступ в Північний район. Цим ходом, що має назву "Правий", проповзаємо в Ближній район. Великі напівзалиті галереї тягнуться до східної частини залу Вестибюль. В галереї "Мокра" є цікавий камінь висотою до семи метрів. На південному сході району знаходиться висока і простора галерея "Рукокрилих". Тут можна побачити зимуючих кажанів – великих нічниць.
Зараз загальна довжина відомої частини печери сягає 2 км 120 м. З 1977 року вона є пам'яткою природи місцевого значення.
Роман АЛФЬОРОВ
