Тернопільщина - країна фортець

У Тернопільській області - третина всіх замків України. А за кількістю пам'яток історії та архітектури область займає третє місце у державі.
...Коли старий Теребовлянський замок починають оповивати сутінки, то тут то там на його понівечених часом мурах можна побачити дивний силует-примару. Кажуть, що сам колишній володар, осліплений ворогом, князь Василько, обходить свої володіння. А ще кажуть, що промені сонця, заломлюючись на залишках замкових стін, вказують в певний час (знати б, коли і де саме!) на вхід у підземелля, де зберігаються скарби і не менш покійного князя. Досі, а минули уже віки, нікому не вдалося того відшукати, хоч існування підземель під Теребовлянським замком - не таємниця.
Втім, розповіді про привид князя та незвичайний "сонцевказ", швидше за все, лише романтична легенда. Одна з багатьох легенд про один з багатьох древніх замків нашої землі. До речі, чи багато хто знає, що маленька Тернопільщина за кількістю пам'яток історії та архітектури займає в державі трете місце після Львова та Одеси? А щодо замків, то ми взагалі найбагатші, бо саме в Тернопільській області розташована третина усіх замків України. Чим пояснити такий щедрий наділ історії?
Тернопільщина якраз була на перехресті великих торгових шляхів з Півдня на Північ і з Заходу на Схід і землі у нас споконвіку родючі, багаті, тож тим, хто на них господарював, було що захищати. А що століттями нашим людям доводилось жити під загрозою нападів спочатку монголо-татарських орд, пізніше кримсько-татарських і турецьких військ та інших загарбників, то без міцних оборонних мурів захищатися було просто неможливо. Споруджувалися замки, можна сказати, у два етапи. Перший відходить до часів Київської Русі, але дерев'яні оборонні споруди того періоду не збереглися. Другий - це ХУІ-ХУІІ століття, до яких і належать існуючі архітектурні реліквії. Кожний замок, загальновідомий чи менш відомі, як Заложцівський, Токівський, Сатанівський - це окрема історія, свої оригінальна архітектура й прив'язка до ландшафту.

В пристойному стані залишилась зараз дуже мала кількість замків, а на те, що залишилося від історично-архітектурних пам'яток в Зборові, Гримайлові, Гусятині, Підзамочку, Бучачі... дивитися боляче - суцільні руїни. Причому основного руйнівного удару завдали спорудам не давні штурми ворогів і навіть не безжальний час, а ставлення до них наших сучасників упродовж вже останніх десятиліть. Якщо в ранні радянські часи варварське ставлення до пам'яток нерідко обумовлювалось державною політикою, то після здобуття Україною незалежності масово розтягували замкові стіни на приватне будівництво самі люди. Як підтвердження - пожовклий архівний аркуш з датою 24.11.1951 та красномовним відношенням-проханням: "Райпромкомбинат просит дать (мова оригіналу) Ваше распоряжение о разборке бывшей крепости в селе Сидоров на материал для строительства черепичного заводa". Зверху - віза тодішнього керівника районної ради: "Разрешаю взять 100 годного к строительству". Можна собі тільки уявити, скільки таких дозволів було видано в часи повоєнної відбудови. Та ще більше (працівники сфери охорони пам'яток старовини масово реєстрували подібні факти) "погосподарювали" на замкових стінах громадяни вже незалежної української держави...
Зовсім не до честі нам, "оновленим", і тяганина із Законом "Про охорону культурної спадщини". Кабінет міністрів має прийняти відповідну постанову. На ці документи усі, кому болить доля наших пам'яток, покладають великі надії.
Досі ці обов'язки без успіху ділили Міністерство культури та Держбуд, тож повсюдно побутувала, хибна практика, коли, наприклад, за збереження стін древнього храму відповідали одні люди, а за наявні в ньому культурні цінності - інші. Однак закони - законами, та без достатнього фінансування, в чому можна сьогодні пересвідчитись на прикладі будь-якої галузі, і вони у нас часто безсилі. Порятунок же пам'ятників старовини - недешева справа. Здійснення її спеціалісти вбачають у трьох варіантах. Перший - реставрувати той самий замок і "законсервувати", тобто убезпечити від подальшого руйнування і ніяк не використовувати, окрім хіба проведення екскурсій. Другий - приведення до належного стану з подальшим перетворення у постійно діючий музей чи щось на кшталт культурного центру. І третій - повна трансформація споруди у сучасний готель, мотель чи якийсь інший заклад сервісу. Так от, якщо зробити відповідні розрахунки для, приміром, оригінальної замкової будівлі у Микулинцях Теребовлянського району, то 150 тисяч гривень потрібні лише для виготовлення проектної документації для реставрації. 2,5 мільйони - для її проведення. Для того ж, щоб перетворити споруду у сучасний мотель (замок стоїть біля автотраси міжнародного значення), необхідно понад 800 тисяч вже не гривень, а доларів. Ескізний проект такого мотелю, до слова, вже виготовлено. Але реальним втілення його у життя може наразі стати хіба водночас з реалізацією іншого грандіозного проекту - прокладання через Тернопільщину автостради Лісабон-Київ.

Втім, був у Микулинецького замку і ще один шанс вижити. На початку 90-х його дуже вподобали собі багаті американці італійського походження. Хотіли викупити споруду разом із земельною ділянкою, а тодішнє правове поле нашої держави цього не дозволяло. Тепер іноземні "багаті дядечки" можуть спокійно приватизовувати наші замки, а ми ще й дякуватимемо, раз самі ради їм не годні дати.
Обнадіяли було тернополян інвестиційне сусіди-поляки. Польська фірма "Байосан", виробник сучасних будівельних матеріалів та технологій (схоже, задля власної ж "пікантної" реклами, бо ж в часи історичних походів Богдана Хмельницького саме польські шляхтичі та українські козаки воювали на цих фортечних мурах), зголосилася високоякісно відремонтувати частину славнозвісного Збаразького замку. Було укладено договір, проте досі на місці запланованих робіт, як кажуть, і кіт не валявся. Збаражчани, правда, і самі собі непогано дають раду. Зважаючи на безперечну важливість подій, що відбувалися тут у ХУІІ столітті, території місцевого замку було присвоєно, статус державного історико-архітектурного заповідника. Завдяки цьому та невтомним зусиллям місцевих ентузіастів Збаразький замок нині є в області чи не єдиним, який одержав гідне "друге життя". В ньому сьогодні і музейний комплекс, і оригінальне кафе діють, і спільний з львівським відділенням Національної академії наук центр створюється. Мета останнього - поглиблене вивчення історії, архітектури, народних традицій регіону задля найширшої їх популяризації. Однак цей приклад - майже як світлий промінь у темному сьогоденні замків західного Поділля, бо переважна більшість з них просто гине...
Для мінімального покращення такої ситуації потрібно збагатити території замків асортиментом сучасної індустрії відпочинку та розваг. От тільки для цього потрібно надземну частину відреставрувати і зберігати у первісному вигляді, а підземну, яку колись боронили - вчинити.
Збіднілий люд і далі прагне виколупувати з древніх стін камінь для будови. А державне фінансування - теж не від доброго життя - з 1997 року фактично припинилося...

Світлана МИЧКО