"Загадкова Гуцульщина" М. Кочерган

М. М. Кочерган «Загадкова Гуцульщина»

Гуцульщина - це історично-географічна частина України, яка охоплює гірські райони Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей. Ця споконвічна українська територія входила колись до складу Київської Русі.

Етнографічна група українців, які населяли ці райони, як і все населення західноукраїнських земель, протягом століть зазнавала гніту угорських, австрійських, польських, чеських, румунських панів. А від вересня 1939 року галицькі гуцули належали до УРСР. Буковинські гуцули від 1940 року, а закарпатські від 1944 року також належали до УРСР. І Гуцульщина, як і вся Україна, стала незалежною 24 серпня 1991 року. Проголошення незалежності України - це велика історична подія, що дала можливість усім народам України бути вільними від іноземних гнобителів.

Основним заняттям гуцулів було скотарство, розвиткові якого сприяли між гірські полонини з буйною рослинністю, придатною для випасу маржини (худоби), в меншій мірі гуцули займались землеробством, бо ґрунти не дуже сприяли розвитку цієї ділянки господарства.

Багато гуцулів були зайняті в лісовому промислі. Ліси, звичайно, перебували в руках панів та магнатів, на яких працювали гуцули.

Умови праці гуцулів-лісорубів були важкими .

Дуже високо на Гуцульщині була розвинена художня промисловість: різьба на дереві, випалювання на дереві, виготовлення різних прикрас, предметів домашнього вжитку і побутових речей з міді та шкіри, було розвинуте килимарство, ткацтво, гончарство.

Для гуцульських поселень характерною була і є розкиданість садиб по схилах гір. Житло гуцулів - це переважно рублена небілена хата, вкрита гонтами або драницями, але з середини ХХ ст. гуцули почали будувати свої житла різних конструкцій.

Сьогодні це хати й будинки сучасного європейського варіанту.

Національний одяг гуцулів відзначається барвистістю, вишивками та різними прикрасами: вишиті сорочки, апліковані овечі безрукавки (киптарі), пістряві демороблені запаски, повстяні брилі (крисані), різнокольорові хустки, оздоблені торбинки (вовняна - дзобенька, шкіряна - тобівка), прикрашений металевими гуданкамн широкий пояс (черес). Жіноче вбрання доповнювалось різноманітними прикрасами (згардами, намистом, сименками, перснями). Самі гуцули в давнину і в наш час - завзяті, працьовиті люди, які постійно, майжедо старості, дбають про своє господарство.

Гуцульщина, за словами І. Франка, - це «благословенний закуток нашого краю».

Ця земля гуцулів приваблювала поетів, письменників, які у своїх творах відображали красу гуцульського краю. Нерідко на Гуцульщину приїжджали Леся Українка, М. Коцюбинський, М. Грушевський, митрополит А. Шептицький, побував тут і М. Костомаров. Ці діячі культури й науки з великим інтересом вивчали побут і життя гуцулів.

Однак, слід сказати, що Гуцульщина ще повністю не досліджена й не вивчена. Тут є багато, особливо високо в горах, археологічних пам'яток, які потребують детального вивчення.

В лісах Гуцульщини у давнину водилось багато лісових чугайстрів (людиноподібних істот), про що засвідчують старожителі краю.

На берегах річок Чорний і Білий Черемош є стоянки первісних людей, де були знайдені кам'яні знаряддя праці, а також велетенські кістяки тварин завдовжки до 4,5 метрів, але ці стоянки ще не вивчені й не досліджені вченими.

Є на Гуцульщині також місця, де на глибині кількох метрів відчувається дивовижний гуркіт води, а можливо, це відбувається якийсь фізико-геологічний процес гірських порід, що призводить до гуркоту (шуму).

Тому автор цієї книги, М. М. Кочерган, ставить мету - розповісти читачеві про чарівну природу гуцульського краю, про загадкові й недосліджені археологічні пам'ятки, а також про незвичайних людей-гуцулів, які володіли великим талантом.

На думку дослідника Гуцульщини М. М. Кочергана, його книга буде цікавою для тих, хто вивчає і досліджує цей край, незвичайну красу високих гір, зелених лісів і завжди свіжої та холодної води, а також цілющого і свіжого повітря.

Найдавніше населення Гуцульщини

Коли вперше на теренах Гуцульщини з'явились люди, остаточно не з'ясовано. Але, якщо вірити дослідженням учених, то Гуцульщину, Прикарпаття, Буковину освоювали спочатку землеробські племена трипільської культури. Підтвердженням цього є те, що близько 20 трипільських поселень виявлені у південно-східній частині Гуцульщини: Коломийському та Снятинському районах.

В добу бронзи (кінець ПІ - початок І тис. до н. е.) на теренах передгір'я замешкували пастуші племена, а на самому Прикарпатті господарювали землеробські племена комарівської культури. Деякі вчені вважають, що ті племена є ранніми предками праслов'ян. Але з пізніших часів (I-VI ст.) заселяються і передгірські землі Карпат. Тут живуть слов'янські племена - предки білих хорватів, скотарів. Їхні поселення археологи відкрили на основі курганних поховань приблизно в 20 селах Гуцульщини (Косівського, Надвірнянського і Коломийського районів), куртанні поховання відкриті й у Верховинському районі 1998 р.

Через деякий час на Гуцульщині виникає племінне територіальне об'єднання білих хорватів, яке в Х ст. ввійшло до складу України (Київської Русі).

На той час Гуцульщина була вже добре заселена, з розвиненим скотарством. землеробством, мисливством і видами ремесла, обробкою дерева, шкіри, гончарством. Таким чином, уже в ті часи Гуцульщину населяли наші предки - гуцули-українці.

А перші письмові відомості про Гуцульщину з'явились у польських джерелах ХІV - початку XV ст. До 1424 року належить перша згадка про місцевість у глибині Гуцульщини - Жаб'є (сучасна Верховина).

На Гуцульщині довго не було панщини й залежність від сусідніх володарів виявлялась сплатами грішми і натурою.

Великої шкоди Гуцульщині завдали татарські й турецькі набіги, які особливо сильно спустошували і руйнували край. Такі напади відбувались в 1498, 1520, 1589, 1594, 1621 та 1776 роках. Однак іноземні загарбники не змогли зламати волю і дух гуцулів, які давали відсіч ворогові.

Походження гуцулів

Гуцули - це завзятий, кмітливий, хазяйновитий і сміливий народ.

Про давність гуцулів у Карпатах, взагалі про їхнє походження і про саму назву «гуцул» , нема одностайного погляду. Щодо походження назви «гуцул» є різні припущення, але більше гіпотез. І. Корженьовський у передмові до своєї праці «Карпатські гіряки» (Харків, 1841) виводить назву «гуцул» від слова «кучувати», мовляв - населення Поділля скрилось у Карпатах під час татарських і турецьких нападів, отже, ті, що «кучували», отримали назву «кучили», а ця назва згодом перетворилась на «гуцули». Але пояснення Корженьовського про походження назви «гуцул» не має переконливої підстави.

Професор В. Шухевич гадає, що назва «гуцул» свіжого походження, тобто після 1772 р. Він покликається на обставину, що цієї назви не знає Балтазар Гаквет, який з доручення австрійського уряду робив у 1793 році дослідження в Карпатах, і населення Гуцульщини він не називає гуцулами, а «гірськими русинами». Звідси Шухевич робить висновок, що назви «гуцул» тоді, правдоподібно, ще не було. Але С. Лукасік твердив, що знайшов слово «гуцул» у румунському тексті 1586 року, а С. Грабець вважає, що безсумнівним є вживання цієї назви у державних документах XVIII ст.

В. Шухевич гадає, що назва була властива расі гуцульського коня, від якого ця назва, правдоподібно, перейшла і на власника коня.

Професор Чернівецького університету Р. Ф. Кайндл, В. Поль та румунські історики виводять назву «гуцул» від румун- ського слова «гоу» (hot) - тобто «злодій», «бандит».

Але ця гіпотеза не переконлива, бо більшість гуцулів живе поза Буковиною, отже, до них не могла б причепитись румунська назва. Мимо того, І. Крип'нкевич приймає цю гіпотезу як правдоподібну й відкидає гіпотезу про походження від чужих народів, як узи та печеніги.

Цікавий вивід назви і взагалі походження гуцу лів дав о. ю. Федькович у передмові до своєї драми «Довбуш». У час мандрівки народів, - думає Федькович. - з Азії надійшло плем'я уци, яке під натиском половців (кумон) сховалося в Карпатах. Монголи їх називали уцами, а звідси потім прийшла назва «гуцули». о. Г. Соломченко вважає гуцульське мистецтво генетично зв'язаним із мистецтвом Київської Русі, а цим він нав'язує гіпотезу про те, що гуцули - це прямі нащадки стародавніх мешканців Київщини, які, рятуючись перед ордами Батия, втекли й оселились в Карпатах. Подібну гіпотезу висловлював російський етнограф Д. К. Зеленін, який вважав, що гуцули - це предки українського племені, яке вийшло з Київщини поселилось в Карпатах.

Український дослідник-антрополог Федір Вовк вважав, що гуцули прийшли в Карпати з Кавказу, бо деякі кавказькі племена мають подібні антропологічні властивості й прикмети матеріальної культури. Зокрема, предки племені маорі, яке прибуло 2 тисячі років тому з Кавказу до Нової Зеландії, своєю самобутністю й культурою дуже нагадують наших гуцулів.

Але остаточно висновку про походження «гуцулів» вчені ще не дали і, на думку автора цієї книги походження гуцулів буде вивчатись і майбутніми дослідниками.

Природа Гуцульщини

Природа Гуцульщини обіймає найвищу і найбільш мальовничу частину українських Карпат. 1) В напрямі північно-східному на південний захід Гуцульський Бескид і приналежну до нього від заходу частину Горганів. 2) Жаб'ївсько-Селетинську улоговину, що становить частину Сер-карпатської улоговини, за якою лежить: частина Полонинського Бескиду, а самі високі масиви Свидівця, Чоногори й нижні групи Кувуля, Кринтої та Лудонанських гір і Кристалічна Мармарсько-Буковинська верховина з Гуцульськими Альпами і Чивчинським горами.

При чималій висоті лагідні форми гір, однак, не перешкоджають густому заселенню й хліборобству на значних висотах, тим більше, що завдяки висуненню на південний схід і під впливом чорноморського підсоння та великій масивності, температура літа тут вища, ніж в інших частинах Карпат. Велике поширення полонин сприяє буйному розвиткові пастушого життя.

Грунтовий покрив Гуцульщини у передгір'ях - дерновопідзолисті грунти, в самих Карпатах - бурі лісові, щебенюваті, гірські-лугні, тобто глинисто-пішані.

Клімат Гуцульщини помірно-континентальний з яскраво вираженою вертикальною загальністю. У передгір'ях зима малосніжна, літо тепле, весна дощова. В самих горах зима довша й сувора, а літо прохолодне. Опадів випадає 800 – 1100 мм на рік.

Дві треті частини Гуцульщини вкриті лісами. Серед різних порід дерев переважають смерека, ялина, сосна, бук, явір, ясень, береза.

Різноманітний і тваринний світ Гуцульщини, тут зустрічаються 60 видів звірів: олені, козулі, вовки, лисиці, рисі, ведмеді, видри, борсуки, зайці і т. д. А з птахів на теренах Гуцульщини є глухарі, тетеруки, рябчики, ворони, орли, дятли та інші.

Гуцульські річки багаті на рибу. Тут водяться форелі, харіуси, пструги, яких не буває в інших частинах України, бо там інші річки.

В багатьох місцях Гуцульщини є багато мінеральних джерел, які мають цінні лікувальні властивості. Такі лікувальні води є в Буркуті. де колись на початок ХХ ст., лікувалась Леся Українка, і в Пробійнівці (урочище Мосирне) і т. д,

Села і міста Гуцульщини

Села:

Андреківське, Арджел;

Бистрець, Білоберізка, Бабин, Бабинопілля (Кришогори), Баня-Березів, Брустурів, Бистриця (Рафайлова), Білі Ослави, Букове, Білозорина, Багна, Богдан, Бисків, Беня, Бряза, Білин, Берлебаш, Бистра;

Верхній Ясенів, Великий Рожен, Вербовець, Верхній Березів, Ворохта, Воронєнка, Великий Ключів, Верхній Вербіж, Виженка, Великий липовець, Віпчина, Верхній Яловець, Вишня, Великий Бичків;

Греблина, Голошина, Гробище, Горішня Бродина, Голови, Гринява, Гірське Верхнє (Горішній Іспас), Гуцулівка, Ганнівка, Город (Городище), Говерля;

Дарії, Довгополе (Буковина), Дихтинець, Довгополе (Галичина), Долішня Бродина, Дора, Долішній Іспас, Довгопілля, Добротів;

Зимір, Заріччя, Замагура, Зелена, Згари, Зелене, Замогила;

Крушник, Конятин, Кирлибаба, Красноїлів, Криворівня, Космач, Корости, Кривобороди, Клибебебе, Кремінці (Татарів), Кубаївка, Ковалівка, Косівська Поляна, Кваси, Кобилецька Поляна, Кривий, Крагулів, Кречебебе, Кевелево, Киселиці, Кийданці, Круглий;

Лустун (Красний Діл), Лекечі, Лезегулна, Луг, Ланчин, Лоєва, Луги, Лопушна, Лючки;

Микове, Мариничі, Молдова-Сулиця, Максимець, Мозолівка, Малий Ключів, Мишин, Молодятин, Марківка, Малий Дитинець, Міжброди, Микитинці;

Нижній Яловець, Нижній Березів, Нижнє (Долішній Княждвір), Нижній Вербіж, Новомарківка (Рунгури);

Околена;

Підзахарич (Підзахаричі), Плита, Петраші, Плай, Площі, Помеківська, Паркулина, Подерей, Плоска, Поляна, Перехресне, Пробійнівка, Пригіл, Пасічна, Постоята, Пнів, Пістинь, Памяниця, Прокурава;

Росішна, Русмолдовиця, Руска Поляна (Закр.), Ремета, Русково, Рівня, Ростоки (Розтоки), Рівна, Рита, Руська, Руспебоул, Річка, Рожнів, Розтоки, Рипень, Рожин, Ровенька;

Селєтин, Сарата, Стебник, Стебні, Семакова, Соколій, Сторонець-Путилів (Путила), Сергії, Стебнів, Середній Березів, Снідавка, Соколівка, Стопчатів, Саджавка, Стримба, Свобода (Свобода-Рунгурська), Соколовиця, Солонець, Сопів, Смодна, Старий Косів, Сітний;

Требушани (Ділове), Трач, Тюдів, Товарниця, Тораки, Тєсницька, 'І'ячево, Текуча, Тростянець;

Устеріки, Устя-Путилів;

Фальків, Фошки;

Хорови, Химчин, Хмелів;

Черник, Чорний Потік, Чорні Ослави, Чергонівка, Черешенька;

Шипіт Серетом, Шипіт Камеральний (Шепіт), Шипіт-Ізвор, Шепіт, Шешори, Шпитки;

Яблуниця, Ями, Яліна, Яворів, Яблуниця (Гал).

Міста:

Битків, БерегометjСеретом, Верховина (Жаб'є), Вижниця, Ділятин (Делятин), Великий Бичків, Надвірна, Косів, Кути, Старі Кути, Микуличин, Печеніжин, Рахів, Ясиня (Ясінє), Яблунів, Яремче.

В наш час до складу Сучавського повіту в Румунії входять такі гуцульські землі: Арджел, Бряза, Беня, Горішня Бродина, Долішня Бродина, Курлибаба, Молдова-Сулиця, Руська, Русмолдовиця, Респебоул, Шипіт-Ізвор.

Гуцульські села Сигітської округи: Бистра, Вишня, Великий Бачків, Довге Поле, Крачунів, Крегенешти, Кривий, Луг, Микове, Поляна, Руська Поляна, Русково, Рівна, Тячево, Ремета.

У цих селах мешкають, переважно, українці-гуцули, які попали під владу Румунії після Другої світової війни, а деякі з цих територій були приєднані до румунських володінь ще в 1918 році - за рішенням країн-переможниць у Першій світовій війні.

Слід сказати, що тепер існують дружні відносини між Українською Гуцульщиною і гуцульськими селами, що належать Румунії. Із Верховини та Путили їздять делегації до Сучавського повіту, де відбуваються фестивалі, що зближують гуцульський народ.

«Срібницький Мутант»

Срібник - це гірська місцевість на Гуцульщині, розташована на території Верховинського району Івано-Франківської області. Срібник з давніх-давен укритий лісами, непроходимими хащами. Сюди гуцули ходили на полювання, тому що тут водилось багато дичини, оленів, рисів, кабанів, козуль, ведмедів. А в потоках Срібника була сила-силенна риби - особливо (форелі, підусти, головені), що приваблювало в ці місця багато мисливців. На відстані 15 кілометрів від Срібника розташоване село Голошина, де проживають корінні гуцули, які займаються переважно скотарством, а також лісовими промислами.

Недалеко від Срібника, високо в горах, знаходиться полонина Єворів, на якій випасалась худоба ще за часів Австро-Угорської імперії, Польщі, а в період радянщини на Єворові випасали колгоспну худобу, полголів 'я якої сягало 800 одиниць.

На полонині Єворів у 1963-1965 рр.в літній період працювала дояркою Олена Бабаківна Михайлюк , яка розповіла цікаву історію про незвичайну тварину-мутанта, яка водилась у Срібнику. «Срібницький мутант - це була яшірка-«саламандра» незвичайних розмірів. Адже ящірки - «саламандри » водяться на Гуцульщині, на території Чернівецької, Івано-Франківської областей. Довжина «саламандри: сягає до 25-30 см, водиться вона переважно високо в горах, ховається під старі пні й каміння. Вилазить на поверхню землі за 30 хв. перед дощем. Досліджено, що саламандра має страшну отруту й брати в руки цю ящірку заборонено.

Олена Бабаківна говорила, що в 1960-1961 рр. безслідно пропадало багато колгоспної худоби, яка паслась на Яворові, й неподалік від невеликої ущелини у Срібнику, куди заходила пастись худоба, пастухи знаходили кістяки тварин, корів, овець. Але особливої уваги цим знахідкам вони не надавали. Через деякий час, в липні 1964 р., Олена Михайлюк пішла до Срібника допомагати пастухам зганяти худобу до стаї, аж раптом вона почула страшенний крик молодого теляти.

Додавши ходу, Олена Бабаківна поспішала до того місця, де чувся звук теляти. Та щойно Олена підійшла до галявини, в густому молодняку лісу, де було теля, вона побачила велетенську ящірку, яка розривала тварину, шматками ковтаючи м'ясо ...

На якусь мить серце Олени перестало битись ... у неї тремтіли руки й ноги від страху, обличчя стало бліде й біле, як вапно.

Коли до неї підійшли пастухи, жінка не могла вимовити жодного слова, тільки рукою показала на галявину, де чудовисько гігантських розмірів доїдало рештки теляти. Пастухи також дуже перелякались і щосили, тримаючи Олену за руки, почали бігти геть - до стаї.

Через двадцять хвилин Олена й пастухи були вже на стаї і розповіли все, що бачили, старійшому полонини (тобто старшому, який завідував полониною Єворів). Він уважно вислухав наляканих пастухів і одразу схопив рушницю, що була у нього на стаї на випадок того, щоб захистити худобу від нападів ведмедя чи вовків. Але Олена почала просити завідуючого, щоб він не йшов до Срібника, адже ящірка, яку вона бачила, гігантських розмірів і застрелити з рушниці її неможливо.

Звістка про страшне чудовисько облетіла всі села й полонини. Про це стало відомо й начальникові прикордонної застави, що знаходилась у Попадінці. Майор погранвійськ, який очолював заставу, доповів про ящірку-мутанта вищому начальству й одразу отримав наказ негайно знайти і знищити гіганта.

На початку серпня 1964 року з застави в пошуках ящірки вирушив загін прикордонників з автоматами. Олена показувала прикордонникам місця в лісі, де було чудовисько. Майже два тижні загін блукав лісами Срібника у пошуках ящірки. А в кінці серпня, вранці, солдати все-таки зустрілися з гігантом, який доїдав свою здобич на камінні, недалеко від скелі, що знаходиться в Срібнику.

Підійшовши до ящірки на відстань 80-60 метрів командир загону дав наказ стріляти в чудовисько.

3атарахкотіли автомати й десятки куль полетіли в гіганта ... Ящірка, ставши на задні лапи, почала наближатись до солдатів, які стріляли по її тілу. Деякі солдати, покидавши зброю, почали втікати від тварини, але командир кричав: «Назад! Стріляйте по голові!». Тіло ящірки було прошите кулями й кров червоно-рожевого кольору бризкала (текла) в різні боки. Однак, мутант ще рухався до своїх ліквідаторів, наводячи на них жах. Він був дуже близько - за 3-4 метри від загону прикордонників, коли командир знову крикнув: «Ні кроку назад! По голові стріляйте! Вогонь!». І в одну мить голова ящірки була розтрощена кулями, її тіло здригнулось, піднялось на всі чотири лапи й через кілька секунд упало на землю.

Солдати ще довго не насмілювались підходити до мертвої саламандри. Командир негайно доповів командуванню про виконане завдання. Він довго настроював рацію і гучним голосом доповідав: «Товариш полковник, об'єкт ліквідовано. Жду ваших подальших наказів ...»

Надходив вечір, солдати розклали вогнище й отримали наказ охороняти вбиту тварину. «Не пускайте нікого!» - говорив командир, а сам розклавши палатку, заснув у ній солодким сном.

Наступного дня прилетів вертоліт із вченими-зоологами, працівниками КДБ. Вчені привезли спеціальна препарати, якими обробляли вбиту ящірку, заміряли її тіло, щоб запобігти її розкладанню і гниттю. «Ну й ну! - говорив професор зоології, - я такого ще в своєму житті не бачив!».  Довжина ящірки-мутанта становила 11,5 метри, а вага - 3 тонни. Звідки з'явився цей мутант у Срібнику, вчені пояснити не могли, а можливо, й боялись, тому що їм забороняли будь-що розповідати про мутанта особи КДБ, які спостерігали за роботою зоологів, що обробляли формаліном тіло ящірки.

Забальзамоване тіло тварини було стягнуте за допомогою військової машини до центральної автомобільної дороги, а там його погрузили на автомобіль із причепом і вночі
під військовою охороною мутанта відвезли в невідомому напрямку.

Всім людям, які бачили чудовисько, особи з КДБ наказали мовчати й нічого не розповідати.

Чугайстри на Гуцульщині

Лісові чугайстри - це людиноподібні істоти, які водились у лісах Гуцульщини в 1728-1918 роках. Звідки вони з'явились і чому зникли, наука пояснити не може. Однак з покоління в покоління гуцулів передавались цікаві розповіді старожителів про лісових чугайстрів, які виділялись організованістю, працьовитістю, миролюбністю щодо нас, звичайних людей.

Цікаву історію розповідала Анна Юріївна Михайлюк, 1912 року народження, жителька села Довгополе Верховинського району. Батько Анни - Юрій - в юнацькі роки працював кальманом (кальмани - юнаки, які працювали в лісі разом з лісорубами, але рубати й валити смереки їм не довіряли. Їхньою роботою було підтримувати порядок у колибі, цілодобово слідкувати за вогнищем).

Колись Гуцульщина була густо вкрита непроходимими лісами, але австрійська влада проводила вирубки лісу на невеликих площах і керували експлуатацією деревини євреї, які володіли значними капіталами і вкладали їх у лісорозробки. Людей для вирубки лісу євреї набирали з місцевих жителів, які добре володіли спеціальністю лісоруба. Адже життя заставляло кожного гуцула змалку займатись вирубкою лісу. Ліс давав гуцулам дрова, деревину для будування хати, гриби, ягоди, м'ясо дичини для їжі. Рубали дерево для будівлі тільки в певний період року - у травні та жовтні, тому що деревина, зрубана в такий час, не піддавалась гниттю, а також її не руйнували ніякі комахи та мікроорганізми.

Одного весняного дня 1874 року батько Анни Юріївни перебував на лісорозробках під полониною Луковиці. Там він став очевидцем цікавої пригоди, про яку й розповідав колись своїй дочці Анні. Лісоруби, рубаючи високі смереки, натрапили на дивовижну хатинку, яка була збудована наполовину з каміння і вкрита зверху мохом та листям із бука та явора. В ній не було ні дверей, ні вікон. Однак, із хатинки курився дим, з середини житла чулись якісь звуки. Побачивши таке помешкання, лісоруби були здивовані, але наблизитись до житла і зайти всередину побоялись. Через деякий час почався сильний дощ. Грянув грім! Блискавка яскравим вогнем освітлювала полонинські плаї, а лісоруби, посідавши на землю, почали тихенько молитись, благати всемогутнього Бога про помилування, щоб не загинути від удару блискавки.

«Ну, що нам усім так і стояти на дощі?! - сказав один із лісорубів. - Підемо до хижини, адже там видно, що ватра (вогонь) горить - просушимо одежу та зігріємось».

Лісоруби захотіли зігрітись біля ватри, але щойно наблизились до хижини, їм назустріч вийшов чоловік - високий на зріст і весь зарослий волоссям, без одежі ...

Дехто з лісорубів почав утікати до колиби. «Так це ж чугайстр», - голосно промовив старий лісоруб Бабак, якому було вже під 80 років і йому євреї довіряли бути старшим на лісорозробках...

Чугайстир підійшов до Бабака і вигукнув якісь незрозумілі звуки, однак можна було розібрати й деякі слова... Через деякий час Бабак разом з чугайстром все-ж-таки зайшли до хижини, а інші лісоруби повтікали до колиби. У хижині пахло гнилими дровами, які чугайстир кидав у кам'яну піч. Такі дрова сильно диміли й тепла від них майже не було.

Грітись біля пічки Бабак не зміг. За якусь мить його киптар став прокурений їдким димом, що роз'їдав очі, і він вийшов із хижини, а за ним і чугайстир, який промовляв (дим тепло, дим тепло).

На подвір'ї біля хижини Бабак вийняв люльку, набиту тютюном, запалив її і закурив. Чугайстир дивними очима дивився на люльку і зненацька вихопив її з руки Бабака й сам закурив: однією затяжкою викурив майже весь тютюн, що був у люльці. «Добре! Добре-е-е!» - вигукнув чугайстир і, сміючись, віддав люльку старому.

Через деякий час Бабак пішов від чугайстра вниз до колиби, показуючи йому рукою, щоб і він приходив до колиби. А чугайстир ще довго дивився вслід лісорубу.

Настав вечір, лісоруби сиділи в зачиненій колибі біля ватри. Готували вечерю: варили кулешу та прожарювали кусочки сала на вогнищі. Як тільки чоловіки закінчили вечеряти, почувся стук у двері. «Хто там стукає?» - запитав один із лісорубів, але відповіді не почув. Тоді Бабак, який нічого й нікого не боявся, підійшов до дверей і відчинив їх. На порозі був чугайстир. Як тільки Бабак побачив лісового чоловіка, то одразу затремтів від страху, адже ця двометрова істота дуже могутньої фізичної сили. Лісоруб деякий час стояв нерухомо, дивлячись на гостя, а потім мовив: «Заходь».

Зайшовши до колиби, лісовий чоловік роздивився навкруги, побачив і лісорубів, які тремтіли від страху. Бабак, відламавши кусок кулеші, запропонував гостеві поїсти. Чугайстир швидко з'їв їжу й промовив до Бабака: «Курити дим добре». Після чого простяг руку й витяг з кишені Бабака люльку, підпалив її і почав курити. Волохатому дуже подобалось курити люльку, тому ще до осені він приходив до колиби, грівся біля вогнища, а іноді спав до ранку разом з лісорубами.

Рубати ліс в кінці осені припинили і лісоруби покинули колибу, а коли вони відходили
з Луковиць – їх проводжав чугайстри. Він ішов за робітниками до села Пробійнівка, та заходити в село не став. Довго стояв і дивився вслід лісорубам, а через якусь мить зник у хащах густого лісу, тримаючи в зубах даровану Бабаком люльку.

Чи були чугайстри подібні до снігової людини, яка зараз водиться в Гімалаях, не відомо, але на Гуцульщині чугайстри все-таки жили.

Якщо вірити історичним джерелам, чугайстри з'явились у Карпатах десь 1725 - 1728 року й жили до 1918 – 1920 років. Їх зникнення на Гуцульщині спостерігається в період закінчення Першої світової війни, мабуть, бої, які велися у Карпатах протягом 1914 - 1918рр. негативно вплинули на життя і побут лісових людей. Чому вони вимерли, а чи перейшли в іншу місцевість не відомо.

Про те, що чугайстри існували на Гуцульщині, відомо також із оповідання М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». У цьому творі письменник описує зустріч чугайстра з людиною: «Сухі гіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік. Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана. Тоді Іван зразу його впізнав. Се був веселий чугайстри... Обоє мовчали. Лісовий чоловік грівся коло ватри та розтирав собі круглий живіт, а Іван думав уперто, яким би чином довше затримати чугайстра, щоб Марічка якнайдалі встигла втекти.

Іван тупнув на місці, струснув усім тілом поплив в легкім гуцульськім танці.

Перед ним смішно вихилявся чугайстир. Він прижмурював очі, поцмокував ротом, трусив животом, а його ноги, оброслі, як у ведмедя, незграбно тупцяли на однім місці, згинались і розгинались як грубі обіддя».

Слід сказати, що жителі села Березник, яке розташоване високо в горах, знаходили в лісі скелети людей, але знайдені кістки відрізнялись від скелетів звичайних людей, довжина
яких становила 2 метри, а іноді й більше. А це свідчить про те, що знайдені кістки були останками тих чугайстрів, що мешкали в лісах Гуцульщини.

Чому зникли чугайстри? На це запитання науковці відповіді ще не дали, а значить, треба досліджувати й вивчати загадковий і чарівний гуцульський край.

Семаківська Печера

На території Путильєького району Чернівецької області високо в горах розташоване село Семакове. Тут проживають буковинські гуцули, основними заняттями яких є скотарство і лісорозробки. Засноване було Семакове приблизно в 1580 році. В той час там були непроходимі ліси й першими поселенцями в Семакові були втікачі від гнобителів із Чернівців та Вижниці.

Потрапивши у гірську місцевість селяни й міщани будували примітивні житла і займалися скотарством. Таким чином, той, хто потрапив у Семакове, жив вільною людиною, не сплачуючи жодних податків панам. Та в 1779 році кількість семаківських жителів зросла до сотні, про що стало відомо австрійській владі, яка здійснила перепис майже всієї Гуцульщини. Відтоді жителі Семакове були обкладені податками.

Недалеко від вищезгаданого села знаходиться урочище Білкинець, де є загадкова печера, що тягнеться глибоко під горою. Існують різні перекази щодо неї, однак, достовірної інформації про її походження та виникнення ще не має, тому печеру потрібно детально вивчати.

Цікаву історію розповів старожил Семакове Петро Іванович Тафійчук, 1918 року народження (помер 2003 року). Він говорив, що його батько Іван, коли ще був юнаком,
у 1910 році, досліджував печеру, спустившись вглиб під землю на 2 кілометри. Однак, дійшовши до кам'яних дверей і відкривши їх, Іван побачив немов живого коня, який стояв і вишкіряв зуби, бажаючи вкусити Івана.

Від страху Тафійчук ледь не помер на місці, хоча був на той час найсильнішим та найсміливішим парубком на селі. Постоявши кілька хвилин, Іван зрозумів, що кінь не живий, а майстерно виліплений із воску. Набравшись сміливості, Іван наважився увійти в кам'яну кімнату, де був виліплений із воску кінь. Таких кам'яних кімнат усередині печери дуже багато. Парубок все йшов вглиб печери по кам'яних сходах, доки не натрапив на кам'яні двері, які й відкрив.

Увійшовши до кімнати, Іван долив нафти у ліхтар, який освітлював усе навкруги. Піднявши ліхтар вище голови, хлопець почав уважно вивчати та роздивлятись загадкову кам'яну кімнату Вілкенської печери.

На стінах кімнати Іван бачив якісь написи, та прочитати їх не зміг, тому що букви були незрозумілі: ні українські, ні німецькі. Ступаючи крок за кроком по кімнаті, парубок помітив, що підлога укладена з каменю різних кольорів. А під виліпленим конем помітив невеликий отвір у підлозі, що дуже зацікавило його. Іван обережно підійшов до коня-мумії, щоб відсунути його вбік. Щойно він доторкнувся до чучела - воно впало на підлогу, розколовшись на дві частини. Відтягнувши уламки вбік, освітливши отвір, він побачив у ньому сходинки, які вели вглиб. Іван перехрестився і пішов униз. Ступаючи уважно, Тафійчук пройшов по гладеньких кам'яних сходах 3 метри вглиб і побачив пофарбовані зеленою фарбою глиняні ящики. Довго він вагався - відкривати ці ящики чи ні. Його тривожили думки про те, що в ящиках лежить прокляте золото, на якому сидить « нечистий» .

Та згодом зрозумів, що знайшов скарби, про які йому в дитинстві розповідав дідусь. І згадав розповідь дідуся, як у печері Білкинця загинуло багато сміливих юнаків, які мріяли знайти скарби.

Стоячи біля глиняних скринь, хлопець відчув, як від страху б'ється його серце, тремтять руки, обливає холодний піт. Та ще більше охопив Івана жах, коли він біля одного з ящиків побачив людський скелет. На якусь мить він завмер, дивлячись на рештки кісток. Потім витяг свічку, запалив її, поставив на скриню й почав промовляти молитви всі, які знав.

Після молитви страх відступив. Іван схопився за бартку міцними руками й щосили вдарив нею по глиняній скрині. Від удару вона тріснула і звідти посипались дрібні золоті монети. Іван обережно підняв монети, які аж сяяли. Він знову вдарив по скрині й вона розкололась на кілька частин.

Було видно шаблю, щит, залізні обладунки стародавнього воїна. Взявши в руки шаблю, Іван витяг її з металевого футляра, який блищав так само, як і шабля. На шаблі були якісь написи, але Іван прочитати їх не зміг, потім оглянув щит, на якому було зображене обличчя людини, а обладунки воїна були такими важкими, що Іван не хотів їх оглядати. Його цікавило, що лежить в інших ящиках. Іван підійшов до другої скрині охайно барткою почав знімати верх скрині, знявши його, він знову побачив обладунки стародавніх воїнів: залізні шоломи, шаблі, щити, які блищали від світла ліхтаря, і тільки в одній зі скринь Іван знову знайшов монети. Їх було так багато, що він не розумів, як забрати цей скарб на поверхню землі. Переглядаючи монети, Іван дуже радів, тепер за нього вийде заміж дівка багатого Мобебе, який не бажав віддавати свою дочку Палагну за Івана тільки тому, що в нього немає багато худоби й землі.

Іван стягнув із себе сорочку, перев'язав рукави, зробивши таким чином мішок. У нього почав перекладати монети, серед яких були і дрібні, і великі червоного та жовтого кольору.
Мішок швидко наповнився, але у скрині залишалось більше половини монет. Забрати їх Іван не мав можливості.

Він обережно накрив скриню, одягнув киптар і надумав виходити з печери на поверхню з мішком монет.

Тримаючи в одній руці ліхтар, а в другій - мішок монет, Іван піднімався кам'яними сходами. Йому здавалось, що за ним ззаду іде «нечистий» дух, який от-от відніме мішок з монетами.

Пройшовши багато шляху, хлопець вирішив перепочити. Щойно він зупинився - почув крик. Іван насторожився і щодуху побіг по сходах вгору. Через кілька хвилин під ногами закінчився шлях. Юнак зайшов у якусь кімнату, в якій валялись кістяки людей. «Я заблудився, збився з вірного шляху. Треба негайно шукати дорогу, щоб швидко вийти на поверхню ... » - говорив сам до себе Іван. Він знаходив кам'яні сходи, але вони заводили його в інші печер ні кімнати, а на поверхню шляху не знаходив. «Що за прокляття?» - думав Іван. Він чув, що його покидають сили, він майже цілу добу нічого не їв. «Ні! Я вийду з печери зі скарбом! Я вийду! Вийду!» - повторював голосно Іван і його голос чувся далеко у лабіринтах печери ...

П'ять днів блукав у печері Іванко, він пив воду, яку знаходив під камінням, але мішок з грошима з рук не випускав. Ледь ступаючи, крок за кроком, Тафійчук все ж таки вийшов із печери. Сонечко сліпило йому очі, адже тиждень він перебував у темряві.

В селі говорили, що Тафійчука Івана з'їли в лісі вовки, і нібито бачили людські кістки недалеко від Іванової хати, а найбільше горювали батьки Івана і його сестри. Щойно опинився на поверхні, Іванко зрозумів, що гроші потрібно заховати, щоб ніхто не бачив, що він має багато золотих монет. Ледь живий, спотикаючись, Іван із мішком ішов до хати.

Він звернув до лісу, оглянувся навкруги, чи, бува, ніхто його не бачить ...

Через кілька годин Іванко прийшов до хати, хоча від Білкинця до його дому шлях був недалеким і зазвичай він проходив його за годину. На городі у кукурудзах хлопець заховав гроші й непомітно підійшов до хати. Його помітила менша сестра Парасочка і щосили крикнула: «Наш Іванко живий!».

Поприходили сусіди. Всі були здивовані поверненню Івана, а мати плакала від радості, що син її не загинув. Коли запитували хлопця, де він був, то чули у відповідь, що пішов у ліс по гриби, де зустрів чугайстра, котрий водив його лісами.

Через півроку Іванко оженився на дочці багатія Мошана Парасковії. Закупив багато моргів землі у євреїв за золоті монети, а також полонину, де випасав кілька десятків голів своєї худоби. Парасковія та Іван Тафійчуки стали найбагатшими в той час ґаздами на Семакові й, помираючи на 90 році життя, Іван розповів про свої скарби сину Петрові.

Є відомості, що у Білкинецькій печері переховувались опришки в 1738-1745 рр., а також вояки УПА в 1945-1949 рр.

Потрапивши у печеру в Семакові, можна зійти нею вниз до присілка Сокільця, що знаходиться у Довгопіллі, а це близько 15 км, але зараз проходи в печері завалені камінням.

У 1970 році у Білкинецьку печеру заходив один зі студентів ЧДУ, та, спустившись на глибину 1,5 км, він повернувся назад, бо натрапив на людський скелет, якого дуже
злякався. З його розповіді стало відомо, що в печері було багато завалених камінням проходів, а на стінах були написи латинською мовою.

Можливо, цю печеру викопували наші далекі предки - білі хорвати, які в давнину мешкали в Карпатах, а може, вона була ще до хорватів. В печері бували і римські воїни, підтвердженням цьому - знайдені римські монети при вході у підземелля. Такі монети знаходили і в с-щі Путила.

У радянський час, як і в часи незалежності, Білкинецька печера не досліджувалась.

Однак, слід сказати, що ця печера приховує багато скарбів давнини. Її необхідно вивчати й досліджувати, щоб краще знати історичне минуле нашого чарівного краю - Гуцульщини.

Загадковий Кохан

Кохан – це присілок села Довгополя Верховинського району Івано-Франківської області, який розташований високо в горах. Тут проживають завзяті господарі-скотарі та землероби.

Заснований присілок приблизно 1540 року. Старожителька Кохана - Парасковія Миколаївна Тимчук у дитинстві була свідком фізико-геологічних процесів, що відбувались у присілку в 1935 р.

Одного літнього дня жителі Кохана збирали сіно, температура повітря була до +40 градусів за Цельсієм. І в другій годині дня почувся сильний гуркіт в землі під горою, а через деякий час на поверхню вилилась якась біла рідина й пара.

Через кілька годин гуркіт стих, але біла рідина стікала струмком у долину й лише на другий день рідина перестала витікати з землі.

Про це явище жителі Кохана повідомили війта села, Юрія Михайлика, який звернувся до вчених-геологів зі Станіслава.

Коли приїхали польські вчені, вони довго вивчали поверхню землі, звідки текла рідина. І в Кохані були виявлені родовища вапняків. Однак розробки Коханських родовищ не проводились. Тільки під час Другої світової війни місцеві жителі добували вапно для власних господарств..

І після війни, і в роки незалежності родовища не досліджувались і не розроблялись, мабуть, це справа майбутніх поколінь.

Писаний Камінь

Гора Писаний Камінь знаходиться на території Верховинського району Івано-Франківської області, в селі Ясенові.

Ця пам'ятка природи, яка височить на 1221 метр над рівнем моря, згромадила куполоподібні плити завдовжки до 100 метрів і заввишки з чотириповерховий будинок. Здалека вона нагадує величезний курган у формі зрізаної піраміди, рівномірно насипаної та вкритої плащем чорних лісів.

А на вершині гори є велика брила, яку не видно з долини Черемошу. З Писаного Каменя відкривається незабутня панорама навколишніх гір. На Писаному Камені побували М. Грушевський, І. Франко, М. Коцюбинський. Серед численних написів на камені можна знайти автографи О. Кобилянської, В. Стефаника. Писаний Камінь приваблює багатьох туристів і місцевих жителів. Є різні перекази про те, що в давнину Писаний Камінь служив капищем для язичників. Про такі язичницькі обряди дізнаємося з Першої книги царів Старого Заповіту, в якій підкреслюється, що погани-язичники будували собі жертовники на пагорках і ставили Астарти на кожному високому взгір'ї та під кожним високим деревом.

Саме до тих часів багато дослідників схильні відносити петрогліфи на скелях і видовбані в камені круглих виїмок-блюдець, в яких у давнину палав священний вогонь. Такі виїмки є і на Писаному Камені.

Минають роки і століття, а Писаний Камінь стоїть і нагадує людям про минуле Гуцульщини. Ще не одне покоління людей буде приваблювати Писаний Камінь і нагадуватиме нам про життя наших предків у сиву давнину.

Зачарований Буркут

Буркут - територія Верховинського району Івано-Франківської області.

Якщо вірити легендам, назва Бур кут походить ще з часів Речі Посполитої, коли цією місцевістю володів великий багач Буркутул. Саме в період панування Речі Посполитої шляхтичу Буркутулу належали села Шибене й Буркут.

З давніх-давен у Буркуті є джерело мінеральної води, яке б'є на поверхню землі й багато років приваблює до себе людей. Мінеральну воду Буркутського джерела досліджували австрійські, польські та німецькі вчені.

Під час німецької окупації у Бур куті біля джерела діяв санаторій для офіцерів Вермахту, який 1944 року був зруйнований вояками УПА.

Буркутська вода славиться своїми цілющими властивостями. У ній виявлені рідкісні мінерали, що дуже необхідні для людського організму.

У 1903 році в Бур кут приїжджала Леся Українка, щоб вживати буркутську воду й покращити своє здоров'я. Бували в Буркуті І. Франко й М. Коцюбинський.

За роки радянської влади у Буркуті лікувальну воду використовували для масового споживання населення, її розливали у скляні пляшки й розвозили по магазинах.

Однак за період незалежності цілющу мінеральну воду не використовують для масового споживання населенням (це пов'язане з важким фінансовим становищем Верховинського району).

Але недалеко той час, коли про цілюще буркутське джерело почує вся Україна і тут будуть збудовані санаторії та будинки для відпочинку.

Глібоківська фортеця

Глібока - це гірський присілок села Стебні Путивльського району Чернівецької області, який розташований на висоті 2,8 км від річки Черемоша й дороги, яка проходить через село.

Недалеко від присілка знаходяться залишки стародавнього міста або фортеці, цьому є підтвердження - кам'яні мури, які викладені з каменю заввишки до 2-3 метрів.

Викладка каменю проходила досить акуратно - підігнані брила до брили, - цей стародавній мур тягнеться дугою до 600 метрів завдовжки, а під муром укладений камінням висохлий потік, по якому в давнину текла вода.

На камінні мура є написи, але розшифровці вони не піддаються. Можливо, це письмо стародавніх хорватів, які мешкали в Карпатах у сиву давнину.

На початку ХХ ст. місцеві жителі знаходили тут залізні щити, рукоятки від шабель (мечів). Однак у науковій літературі немає жодної інформації про цю фортецю-місто.

Із переказів старожителів Глібокої відомо, що ці мури досліджували румунські вчені-археологи, які проводили розкопки й знаходили багато стародавньої зброї (стріли до лука, списи), адже село Стебні розташоване на Північній Буковині, яка з 1918 по 1944 рік знаходилась під владою Румунії.

Цікаву інформацію про ці мури ми дізнались із щоденникових записів Михайла Хомовича Тимчука, 1898 року народження, який помер 1972 року. Сам Тимчук був високоосвіченою людиною-самоуком, самотужки засвоїв 5 мов, був учасником Першої світової війни. У радянський час знімався у фільмі («Чорний птах з білою ознакою»), проживав неподалік Глібокої. Із його записів стало відомо, що у фортеці наші предки ховались від монголо-татар, які у 1240 році здійснювали спустошливі набіги в Карпати. А старожителі-гуцули співають пісню, яка передавалась з покоління в покоління:

Цієї ночі,Опівночі,

Ще півні не піли,

Як татари в наші гори

3 вітром налетіли.

Слід сказати, що щоденник Тимчука - це єдине письмове джерело про Глібоківську фортецю. І тому її потрібно досліджувати, здійснювати розкопки.

На думку автора книги, фортеця існувала ще задовго до татарської навали. І вона могла бути збудована людьми, які жили у Карпатах ще до білих хорватів, тому що біля мурів колишньої фортеці також знаходили кам'яні знаряддя праці (кам'яні зубила, наконечники до стріл від лука), але особливого значення знахідкам не давали й нікому не повідомляли.

Досліджувати Глібоківську фортецю - це справа майбутніх археологів України.

Бабинський замок

Полонина Баба Лудова (або її ще звуть Баба Льодова - тому що це суворий і холодний край) знаходиться на найвищій і найхолоднішій вершині гринявських гір.

Випасати худобу на цю полонину гуцули виходять дуже пізно, на початок літа, і випасається худоба тільки до середини серпня, не так, як на інших, більш теплих, полонинах, де худоба випасається з травня до кінця вересня.

Сама полонина щедро всипана скелями й кам'яними брилами, які пор осли лишайниками й мохами.

Жителі Гриняви і Пробійнівки Верховинського району розповідають, що на полонині Баба Лудова був колись гігантський замок або й ціле місто. Ще й нині там є підземелля, пивниці, де можна роздобути багато цікавого і цінного.

Житель села Довголілля Дмитро Юрович Кочерган (Паліїшин), 1902 р.н., розповідав, що юнаком він побував на Лудовій і заходив глибоко під землю у кам'яні пивниці, де все було обладнане для відпочинку пастухів. У літній період у пивницях Лудової зберігали молочні продукти ватаги (люди, які переробляли молоко від овець і корів на сир і вурду й робили бринзу).

Однак під час Другої світової війни на Лудовій худобу ніхто не випасав, а вхід у пивниці був засипаний від вибуху німецької авіабомби. Таким чином, вхід у підземелля полонини Лудової загубився в роки війни.

Згадку про Бабинський замок можна знайти і в польськомовній «Енциклопедії до краєзнавства Галичини» А. Шнайдера, виданій 1876 року у Львові: («Є то найвищий щит гористого пасма, яке відкривається від головного хребта Бескиду, поміж глибокими долинами Білого і Чорного Черемошів») .

Розповідають, що на вершині Баби стояв колись замок, кочовисько перших предків, теперішніх гуцулів, витіснених колись із урожайних долин Покуття.

За часів існування домінікальних урядів, колишній мандатаріуш (уповноважений) з Жаб'я (Верховини) кілька разів з чотирма десятками людей виходив на вершину Баби, роблячи там якісь пошуки, де, згідно розповідей жаб'ївських гуцулів, видобував якісь кам'яні плити з номерами чи ієрогліфами. Про ті пошуки ніхто вже не пам'ятає, бо минуло більше ніж 100 років від часу дослідження уповноваженого з Жаб'я.

В наш час Баба щедра на гриби, малину, тут водиться багато дичини (козулі, ведмеді, олені, рисі та сила-силенна диких кабанів). Саме сюди наші предки втікали з долин Покуття від жорстоких гнобителів-загарбників. Тому Баба Лудова стала для втікачів рідною землею. А завдяки багатству природи люди виживали.

З часом вони побудували місто-замок, яке проіснувало, мабуть, довгі століття. Чому і коли загинуло місто-замок? Це залишається великою загадкою Гуцульщини.

Холодний Кедроватий

Кедроватий - це частина Чорногори, про яку Гнат Хоткевич у «Камінній душі» писав, що є вона «...таємницею всіх річок і потоків, і всіх народних казок, страшних переказів, легенд і ідеалів».

Ось гніздо дощів, хранилище снігу... От де всі оті «нечисті місця », («загадкові озера», «таємничі доли», всі зарослі непроходимим жере пом страшні полонини, де ховаються ведмеді, вовки, дикі кабани.

Кедроватий знаходиться на висоті 1500 метрів, тут у суворих кліматичних умовах, посеред скелястих розсипів, на кислих Грунтах і пісковиках збереглися Європейські кедри - релікти, які дійшли до нас із польодовикової доби. Окремі дерева, завтовшки більше метра, мають вік 300-400 років. Кедровий ліс тепер є заповідною зоною.

Кедроватий був хорошим місцем для переховування опришкі в у 1735-1746 рр. Існують легенди, нібито у Кедроватому заховані скарби о. Довбуша - ватажка опришків.

У холодному Кедроватому загинуло багато людей під час грози. В ясний сонячний день тут може в одну мить сильними зливами піти дощ, білі тумани вкривають гори, що не видно жодної стежки, ніяких доріг, а іноді б'є сильний град та блискавка так, що аж гори тріскають. І коли якийсь пастух заблукає в Кедроватому і його захопить злива, то повернутись додому живим не кожному щастить. у потоках Кедроватого є сила-силенна риби (форелі), зрідка трапляється головач у заплавах, тобто у глибинних місцях потоків.

У скелях Кедроватого є печери, куди заходило багато гуцулів у пошуках Довбушевих скарбів. Самі печери були викопані племенами, які мешкали тут у сиву давнину. На стінах печер є стародавні малюнки, на яких зображені дикі тварини (олені, ведмеді, кабани).

Кедроватий - це чарівна природа й суворий край Гуцульщини.

Таємниці Довбушанки

Спускатись у ці печери небезпечно, тому що грунт дуже м'який і часто ходи печер обвалюються.

Коли викопали ці печери і в який період історії людства будувались ці кам'яні укріплення, не відомо. Можливо, у наших горах існувала в давнину могутня цивілізація і будували кам'яні споруди в той самий період, коли будувались у Єгипті піраміди.

Довбушанка залишається загадковою ще для багатьох поколінь.

Довбушанка - це територія села Бережниця Верховинського району, а місцевість зветься Синиці. Тут є залишки стародавніх кам'яних будівель, а можливо, укріплень, які будували наші предки.

Хтось немовби надлюдською силою майстерно укладав один на одного прямокутники кам'яних плит, прикрасивши їхній дах різними кам'яними фігурами. То тут, то там вузькі проходи між ними, загадкові печери, які ведуть кудись у безвість.

Марічайка

Марічайка - так називається озеро, яке знаходиться на горі Піп Іван. Піднялося воно на півтора кілометрову висоту й простяглося на 200 метрів у довжину і 100 метрів у ширину. Навколо озера ростуть столітні смереки, кедри і ялиці - це, мабуть, найкрасивіший краєвид Гуцульщини.

Вода в озері настільки холодна, що як тільки людина нап'ється води, то одразу починає кашляти.

Купатись в озері неможливо, тому що дуже холодна вода і ловлять судороги - неможливо рухати руками й ногами.

Щоліта до озера приходять сотні туристів, які милуються чарівною природою гори Піп Іван. Існують перекази, що на місці озера був колись будинок, який пішов під воду озера, яке утворилося під час фізико-геологічних процесів. А також є свідки, які бачили, що на свято Івана Купала по озері плаває золотий топірець (гуцульська бартка) - що є загадкою Марічайки.

Льодове несамовите

Озеро Несамовите також розташоване на горі Піп Іван, на висоті 1743 метрів. Воно 90 метрів завдовжки, 50 метрів завширшки та 1,5 метра завглибшки. Знайшло воно собі місце між вершинами гір Туркул і Ребра у глибокому карікотлі. Його північним берегом є потужний морений вал, покритий заростями кедрової сосни. Поверхневого стоку Несамовите не має, однак нижче мореного валу витікає декілька струмків.

Несамовите приваблює своєю чарівністю і красою. В озері не водиться жодна риба, ані жаби, тому що тут дуже холодна вода, і влітку іноді на поверхні озера виступає лід.

Існують легенди, що у Несамовитому потопилось багато монголо-татар, які ганялись за нашими предками, що ховались від них на Чорногорі, трапилось це під кінець зими.

Один сміливий легінь із Зеленого, побачивши татар біля озера, вирішив хитрощами потопити їх. Лід на озері був уже досить тонким, тож парубок щосили побіг на середину озера й почав глузувати з татар, що були верхи на конях. Вершники негайно оточили юнака на озері. В якусь мить лід почав тріскати й через кілька секунд - півсотні монголів були під водою. Загинув і сміливий легінь, про якого гуцули склали співанки. Однак багато гуцульських співанок у народі забуто.

Ой загинув на Чорногорі

Легінь із Зеленого молоденький,
Він ворогів, злих татарів,

Ой і ненавидів.

Рідні гори він залишив,
Сумно нам без нього

Але пам'ять нам про легіня

у народі не згине.

В наш час до Несамовитого приходить багато туристів.

В останній час озеро сильно замулюється, заростає водянистими рослинами. Це пов'язане з непланомірною вирубкою лісів на Гуцульщині (тобто самовільні рубки), що досягли апогею в 1995-2001 рр. А самовільні рубки призводять до висихання озер і річок.

Шибенські русалки

Чарівне й загадкове озеро Шибене, утворене в XVIII ст.

У той час на Гуцульщині розбушувалась природна стихія. Кілька тижнів землю поливали проливні дощі з градом. Земля вже не могла приймати в себе воду й почала сповзати вниз. Між гірськими пасмами Піп Івана (2020 м) і Стога (1658) зі східної частини гори Руський Дім (1560 м), між горами Грофа (1763 м) і Погорілець з місця зрушили тисячі тонн каміння, ґрунту, лісу. За лічені години на висоті 1024 метри над рівнем моря на п'ятому кілометрі бігу потоку Шибений утворилась потужна природна гать. Відтоді, за висловом Гната Хоткевича, постало «прекрасне Шибене - озеро, до якого сім потоків несуть дари свої, а воно, царственно спокійне, ніколи не каламутить деракою хвилею дзеркальної поверхні своєї». І накрила вода озера під час стихії сім гектарів лугів і лісу.

На початку ХХ ст. з озера стирчали вершки столітніх смерек, які росли там перед виникненням озера. Про озеро Шибене в гуцулів існують легенди й перекази.

Цікаву історію розповідав житель села Зеленого, Петро Дмитрович Цимбалюк, 1906 р. н.

Ще у юнацькі роки він працював у бутині (на розробках лісосіки) неподалік Шибеного. Після роботи влітку ходив до озера, щоб наловити для лісорубів риби на вечерю. Одного разу Петро закинув в озеро сітку. Не минуло й хвилини, як сітку швидко потягло до дна. Цимбалюк зрадів, подумавши, що впіймалась велика риба, і потяг сітку до берега. Та коли почав витягати сітку, його серце мало не зупинилося від страху. Руки тремтіли й ніяк не хотіли слухатись: у сітці Петро побачив дивну істоту, в якої був хвіст риби, а голова - з обличчям людини. «Тьфу-тьфу! Нечиста ти сило!» - вигукнув легінь (молодим був на той час хлопцем) і щодуху побіг до колиби сповістити лісорубів про незвичайну рибу.

Через кілька хвилин на берег озера прибігли лісоруби й побачили, що на березі у сітці для ловлі риби підстрибує здоровенна риба. Коли глянули на голову риби, то всі вжахнулись. Дехто з лісорубів пустився втікати назад до колиби. А риба билась хвостом об каміння й задихалась. З її рота чулися жалісні зойки: «усь-усь-усь ... » В якусь мить на жалісний крик істоти з озера в повітря почали вистрибувати такі ж самі риби-русалки - тільки набагато більших розмірів.

Побачивши таку картину, лісоруби почали молитись, а Цимбалюк, вхопивши русалку за хвіст, потяг її назад до води. Істота була завдовжки з два метри. Замість передніх плавців у неї були дві довгі кінцівки, схожі на руки людини.

Дотягнувши русалку до води, Петро випустив її з сітки. Щойно вона торкнулась води, то вдарила хвостом по воді й пірнула на дно озера. За нею зникли під водою і інші русалки.

Про те, що лісоруби бачили незвичайних риб-русалок, знали багато гуцулів. Одні казали, що то лихого діти; інші казали, що то люди, які колись утопились в озері й перетворились на таких істот. Таку ж русалку спіймали рибалки у річці Тисі в Закарпатській області, про що писалось у газеті «Експрес» за жовтень 2006 року.

Під час сильної повені 2008 року на Гуцульщині військові, які допомагали населенню рятуватись від стихії, знайшли на березі Білого Черемоша мертву рибу-русалку, в якої внаслідок повені була побита голова. Однак, хто досліджував пійманих русалок? Невідомо. А можливо, в природі з'явився новий клас риб або ж відродився зниклий колись?

Це також є загадкою Гуцульщини.

Мосирницьке джерело

Мосирне - це гірська місцевість, що знаходиться на території Верховинського району Івано-Франківської області неподалік села Пробійнівка. 3 давніх-давен тут б'є з глибини землі цілюще джерело мінеральної води, яка має лікувальні властивості. На відміну від Буркутського джерела, Мосирницьке відрізняється запахом води, що нагадує запах протухлого курячого яйця. Велика наука хімія доводить, що так пахне газ сірководень, якого є багато в цій воді.

Місцеві жителі розповідають, що водою Мосирницького джерела можна вилікувати бронхіт. Після вживання цієї води зникає біль у животі в людей, хворих на гастрит. Біля джерела побували Іван Франко, Михайло Коцюбинський. Їх до Мосирного привозив житель села Довгопілля Дмитро Кочерган (Паліїшин) на своєму возі, в якого запрягали двох коней. На думку автора, воду Мосирницького джерела необхідно докладніше дослідити вченим (яка шкода, що таких учених нема ні в Мосирному, ні в Довгополі). Цілком можливо, що в недалекому майбутньому у Мосирному буде побудовано санаторій, де будуть покращувати своє здоров'я громадяни не лише України.

Прокєте каміння

На території Путильєького району Чернівецької області біля села Підзахаричі знаходиться урочище, яке називається Прокєте (прокляте) Каміння. Це дивний витвір природи, що манить до себе багатьох туристів. До цього урочища потрібно підніматись з села Підзахаричі на висоту до трьох кілометрів. Як і коли виникло вищезгадане каміння, достовірно не відомо. Сьогодні тут є багато печер, які манять у глибокі підземелля, обривистих скель та незвичайних загострених каменів. На стінах печер є написи, зроблені латинською і старослов'янською мовами, що свідчить про життя в урочищі наших предків у давні часи. Швидше всього, Прокєте Каміння в свій час було для наших предків захисною фортецею від набігів захланних сусідів.

У наші дні сюди приходять сотні туристів із усієї України, які милуються чарівним краєвидом Прокєтого Каміння.

Вухатий Камінь

Вухатий Камінь - це також чудовий витвір природи, що створив Бог. Знаходиться камінь під горою Піп Іван на території Верховинського району Івано-Франківської області. Щоб потрапити до нього треба пройтись до села Дземброня, а звідти є дорога гірським хребтом на полонину Смотрич, на відстані двох кілометрів від якої і знаходиться Вухатий Камінь. Його висота сягає до п'яти метрів. Зверху на камені є ями, які свідчать про те, що тут було старовірське капище, де приносились жертви ідолам.

На відміну від Писаного, Вухатий Камінь менший за розмірами. І жертвоприношення на ньому відбувалося набагато пізніше, можливо, до 988 року - коли відбулось хрещення Русі, що привело до знищення богів-ідолів та місць жертвоприношення їм.

Сьогодні Вухатий Камінь приваблює своєю первозданною дикою архітектурою і чарує своєю незвичайною красою.

Гуцульська обсерваторія

На горі Піп Іван видніються здалека убогі залишки кам'яної будівлі. Це закинута обсерваторія, яку будували поляки. В 1935 році міністерство протиповітряної оборони. Польщі почало будувати на горі Піп Іван метеорологічну обсерваторію і польські військові запропонували Варшавській обсерваторії відкрити тут своє астрономічне відділення. Архітекторами споруди були пани Марчевський та Погонський. Будували замок з місцевого будівельного каменю – пісковика. Нагляд за будівництвом здійснював Адам Мейснер зі Львова. 3водилась обсерваторія, як уже було сказано, з місцевого матеріалу, доставка якого на гору вимагала значних зусиль. Транспортування вантажів здійснювали мешканці навколишніх сіл з допомогою гуцульських коней чи вручну і пішки. Близько 800 тонн будівельних матеріалів було піднято на гору та 33 ящики з обладнанням для обсерваторії.

Урочисте відкриття обсерваторії відбулося 29 липня 1938 року. Будівля обсерваторії мала форму дзеркального відображення латинської літери L. Над верхнім поверхом виблискувала міддю башта з куполом. У будинку було 43 кімнати і 57 вікон. Головним астрономічним інструментом обсерваторії на горі Піп Іван був астрограф з об'єктивом діаметром 33 сантиметри. Астрограф розмістили в башті, двометрові стіни якої були побудовані з каменю. Башту увінчував мідний купол діаметром 10 метрів, який відкривався автоматично. На астрографі велись фотографічні спостереження за планетами.

В 1939 році обсерваторія перейшла до Радянської України. На ній велись метеорологічні спостереження до 1941 року. Наприкінці року будинок зайняли угорські війська. Коли військо покинуло гору, місцеві жителі з навколишніх сіл рознесли по домівках усе, що було можна.

3 того часу будівлю ніхто не охороняв і вона поступово перетворилась на руїни. Можливо, коли Україна вступить до Європейського Союзу, обсерваторія буде відновлена. Це справа часу.

Сокільська скеля

Між селами Тюдів і Малий Рожин Косівського району Івано-Франківської області є загадкове урвище до 100 метрів заввишки і протяжністю 250 метрів - це Сокільська скеля, яка є крайнім закінченням хребта, на якому ростуть ялини, смереки. Поблизу урвища розташовані скелі, де видно загадкові отвори-входи у підземні печери. Науковці знаходили тут сліди морських організмів (молюсків). У 1998 році в долині ріки Мала Роженка місцеві жителі знайшли бивні мамонта, які водились тут ще до всесвітнього потопу.

У Сокільської скелі - різноманітна природа, багатющі флора й фауна. Із давніх-давен тут виводяться орли. І навіть нині тут можна налічити кілька десятків їхніх гнізд. Про цю скелю писали у своїх творах І. Франко, С. Воробкевич, Ю. Федькович, Г. Хоткевич, С. Пушик.

Сокільська скеля вабить до себе туристів, адже це неповторна краса природи взагалі й нашої рідної Гуцульщини зокрема.

Довгопільський курган

Науково-дослідницька шкільна археологічна експедиція Довгопільської зош І-ІІІ ступенів у 2006 році дослідила старовинну пам'ятку - курган, яка відноситься до пізньо-римського часу (V ст. н. е.). Ця археологічна пам'ятка знаходиться на території Верховинського району Івано-Франківської області в селі Довгополе (урочище Сільська толока).

Згідно історичних джерел, курган досліджували австрійські та польські вчені-археологи.

У 1908 р. польський археолог Збижик організував експедицію, яка почала проводити розкопки кургану. Однак експедиція була змушена припинити дослідження і розкопки тому, що всі її члени під час досліджень захворіли. Якщо вірити старожителям села, це було пов'язано з закляттям наших предків, білих хорватів, які закопали в кургані дорогоцінні прикраси з золота і срібла.

У 1811 році курган досліджувала австрійська археологічна експедиція. Провівши розкопки на глибині 4 м, вона зустрілась із труднощами подальшого заглиблення вниз, оскільки натрапила на товстий шар каміння, який був сильно склепаний і добре відшліфований. Через відсутність потрібних технічних засобів розкопки були припинені.

Згідно усних історичних джерел, на кургані поховані вожді племен білих хорватів, які мешкали на цій території в пізньоримський період. Існує і легенда про те, що тут також похований стародавній вождь місцевих жителів Андрюк, який є маловідомим офіційній археологічній науці.

У радянський час (1958-1965) курган також досліджувався археологами Ужгородського університету. Під час розкопок на глибині чотирьох метрів експедиція знову ж зустрілася з труднощами, наткнувшись на товстий шар каміння. Загадковим залишається те, що з десяти членів експедиції п'ятеро важко захворіли, що, мабуть, пов'язано з міфічними діями і закляттям наших предків. Унаслідок відсутності та недоступності під'їзду для техніки розкопки припинились.

Згодом шкільна експедиція Довгопільської зош почала нове дослідження кургану. Під час робіт були встановлені такі параметри цієї археологічної пам'ятки: висота - 10 м, довжина з усіх сторін - 20 м. Курган розташований на схилі гори 45.

На відстані 5 м від пам'ятки були знайдені кам'яні майданчики й бруковані доріжки між ними, які свідчать про те, що на місці кургану в давнину стояв досить високий і широкий будинок, де проживали правителі (вожді, старійшини) наших предків - білих хорватів. Довжина однієї кам'яної подушки становить 4 м, а ширина - 3 м. Біля них на глибині 1,3 м були знайдені рештки глиняного посуду, розмальованого червоною фарбою із зображенням старовинної зброї (списа, меча і лука). А це є підтвердженням того, що на місці кам'яних подушок у давнину дійсно стояв будинок.

На відстані 40 м від кургану залишилися глибокі ями.

Існують припущення, що саме з цих ям набирали ґрунт для насипу цієї пам'ятки. На місці цих ям учні шкільної експедиції знайшли кам'яні лопати і спеціальні пристрої для копання, виготовлені з заліза, що називали «джюгаси».

Провівши поверхневі розкопки, експедиція зібрала цінний матеріал, який підтверджує те, що на території с. Довгополе у пізньоримський час проживали племена білих хорватів. На основі знайдених історичних джерел (глиняного посуду, знарядь праці) можна припустити, що цей народ був досить войовничим та агресивним, адже на знайдених предметах була зображена тільки зброя.

На початку 2007 р. недалеко від кургану випадково був знайдений старовинний шолом, діаметр якого не відповідає розміру голови теперішньої людини. Вага цієї знахідки становила 3,5 кг. Це свідчить про значний фізичний розвиток стародавніх хорватів. Зібравши речовий матеріал і дослідивши історичні джерела, експедиція почала працювати над усним та письмовими джерелами. За повідомленням старожителя с. Довгополе Дмитра Юрійовича Кочергана, який помер у 98-річному віці, на місці кургану в урочищі Сільська толока в період V-VI ст. н. е. була досить широка рівнина.

Там знаходилося поселення Довганюків (назва тогочасних місцевих мешканців), які здійснювали безперервні військові походи на сусідні племена, що проживали на території сучасної Буковини і Закарпаття. У цих походах вони здобували значні трофеї - зброю, прикрашену золотом, дорогоцінними металами й прикраси. Награбовані речі Довганюки заховали у спеціально викопаний погріб, який охоронявся військовою вартою. І протягом кількох століть цей погріб розширювався й поглиблювався, куди добавляли нові загарбані цінності.

Старожителька с. Перехресне Парасковія Онуфріївна Лубадяк розповіла таку історію. Її дідусь у 100-річному віці розповідав про те, що плем'я Довганюків спіткала епідемія нечуваної на той час хвороби, яка за короткий час привела до загибелі сотні людей. Тогочасний їхній вождь Андрюк наказав усі цінності замурувати в курган. Найвправніші майстри накрили скарби глиною, а потім - камінням, скріпивши їх спеціальними скреперами, які використовувались тільки в пізньоримський час. Епідемія забрала життя і самого вождя, якого поховали на кургані. Таким чином, на початок VII ст. н. е., згідно історичних джерел, плем'я Довганюків, ослаблене епідеміями, хворобами та війнами, було пограбоване й витіснене з Карпат племенами готів, які прийшли сюди з Далекого Сходу. Існує ще легенда, що назва села Довгополе походить від назви племен Довганюків. Готи довго не затримались на цій території і в IV ст. н. е., коли почався великий перехід племен з Азії до Європи, вони покинули захоплену територію Довганювів. Так і не зруйнувавши курган. Як повідомила жителька села Стебнів, під час посадки лісу випадково знайшли стародавнє військове поховання воїнів на відстані 158 метрів від кургану, а на глибині 50 см - рештки племен Довганюків. Довжина тіла яких становила 2,3 метри, а також їхні старовинні речі з простого металу, однак розшифрувати написи не вдалось через сильне руйнування (іржу) металевої зброї.

Було цікавим те, що збереглося взуття воїнів, виготовлене з невідомого матеріалу, яке не піддавалось гниттю у землі.

Але про ці знахідки науковців не повідомили і жодна в той час археологічна експедиція не взялася за дослідження цих знахідок.

На початок червня 2007 р. шкільна експедиція, користуючись певними приладами, на відстані 35 м вгору від кургану знайшла й обстежила місце стародавнього капища
(місце, де наші предки приносили жертви своїм богам-ідолам). Розгорнувши верхній шар ґрунту і заглибившись на 80 см, були знайдені обвуглені кістяки тварин і спеціальне
знаряддя, яким хорвати користувались під час приношення жертв своїм кам'яним богам-ідолам.

Був зроблений висновок, що жертовник був сконструйований з обробленого каміння, прикрашеного різьбою. Згодом археологічна шкільна експедиція знайшла спеціальний
відтік-потічок від жертовника, по якому текла кров убитої тварини. З вивчених матеріалів видно, що біля вогнища-капища стояли вартові й вогонь ніколи не згасав, оскільки
розкласти багаття в той час було досить важкою справою. Є ще повідомлення, що неподалік цієї пам'ятки існували невеликі кургани заввишки 1,5 м і завширшки 5 м.

Як розповідала жителька села Полянки, у 1955 р. під час створення більшовицько-комуністичною владою колгоспів на місці малих курганів, де розорювали землі під посадку картоплі, був знайдений кам'яний і глиняний посуд і рештки людей із залізними шоломами на голові. Але до цих знахідок ніхто серйозно не ставився, тож вони залишились невивченими й загубленими. Можна підсумувати, що це було поховання простих хорватів і воїнів. Таким чином, досліджуючи ці археологічні пам'ятки, можна
сказати, що Довганюки походили від білих хорватів і були язичниками.
Існує легенда про те, що в цих курганах разом із цінностями заховані спеціальні отруйні речовини, які можуть зберігатись у землі тисячоліттями і згубно діяти на людей.

На думку шкільної археологічної експедиції, в історії людства є невидимий міфічний зв'язок, адже такими ж отруйними речовинами покривались речі єгиптян, заховані в єгипетських пірамідах. Дослідники цього кургану і дослідники єгипетських пірамід хворіли й гинули при нез'ясованих обставинах. Польський археолог Збижик також помер від невідомої хвороби, від якої в той час помирали і французькі дослідники єгипетських пірамід.
Це певний вид грибка, що створювався на предметах, коли вони знаходилися у землі, й рецепт його утворення забутий. Адже такими отруйними речовинами покривали цінності не тільки єгиптяни, а й жителі Стародавнього Межиріччя. Вдихнувши цього грибка, легені теперішньої людини починають розкладатись, вона задихається і помирає. Під дією та рухом земних плит, а також сейсмічних процесів і змін рельєфу малі кургани втратили свій поверхневий шар, і цей курган зазнає певних природних змін.

Згідно усних та речових джерел можна зробити висновок, що ця археологічна пам'ятка прикарпатських курганів дійсно має дуже цінне для науки значення. Тому керівник Довгопільської шкільної археологічної експедиції М. М. Кочерган неодноразово звертався до Чернівецької, Івано-Франківської та Київської наукових археологічних експедицій з проханням досліджувати й тут проводити розкопки. Через відсутність коштів розкопки не проводились. Але детальне вивчення кургану й проведення розкопок, на наш погляд, є справою недалекого майбутнього.

Загадковий Мокрин

На території Верховинського району Івано-Франківської області розташована полонина Мокрин, де з давніх-давен гуцули випасали худобу, що було джерелом їхнього прибутку.

Уважно вивчаючи археологічні пам'ятки, я випадково почув розповідь старожителя села Стебні Юрія Васильовича Бодоряка, який помер на 93-му році життя, про те, що на полонині Мокрин біля урочища Молочний потік знаходиться дивовижна печера, в яку не могли дістатись люди. У травні 2008 року ми разом із керівником археологічної експедиції Галиною Іванівною Куриндаш побували біля Мокринської печери, яка вразила своєю загадковістю. Печера від річки Чорний Черемош знаходиться на висоті близько 450 метрів. Це ущелина в землі діаметром 1,8 м, яка круто повертає ліворуч, а потім неможливо зайти до неї, тому що починається ще глибший отвір (безодня), яку неможливо виміряти.

З дна цієї безодні чується гуркіт води. Кидаючи туди камінь під час дослідження, члени експедиції, в тому числі і я, засікали час падіння каменя до дна отвору. Він дорівнював п'яти хвилинам і, впавши у бистре русло підземного потоку, вчувався дивовижний гуркіт води, який не стихав близько 25 хвилин. Після цього в повітрі запахло сіркою, що змусило учасників експедиції негайно виходити на поверхню.

Від цієї печери вниз на 20 метрів виявлено здоровенний камінь, що є кам’яними дверима, які закривають вхід у печеру з іншого місця, тобто знизу. Як повідомив житель села Довгополе Петро Васильович Бодоряк, який у юнацькі роки випасав там худобу, в 1941 році кілька німецьких офіцерів хотіли відкрити вхід знизу до печери, де стоїть здоровенний камінь. До цього каменя німці підвезли близько 500 кілограм вибухівки (мін і снарядів). І одночасно підірвали всією вибухівкою камінь, та вхід до печери не був відкритий, а з-під каменя ринула вода, сам же камінь під час вибуху не був зруйнований.

Став цікавим той факт, що недалеко від печери були знайдені старовинні монети, на яких не вказувалась дата їх карбування. Неодноразово за 40 метрів від печери близько знаходили кістяки тварин, які за розміром не відповідали теперішнім видам тварин, що водяться на Гуцульщині. Є припущення, що вхід до печери спеціально закритий тогочасними мешканцями Мокрина, мабуть, племенами білих хорватів, з метою збереження у печері дорогоцінних каменів і металів.

Проводячи дослідження спеціальним приладом, було виявлено, що на 1 метр вбік від каменя, що закриває вхід у печеру, на глибині 3 метрів є кольорові метали, однак, щоб провести розкопки, необхідно мати технічні засоби, тому що на глибині 40 метрів починається затверділий шар, схожий на теперішній цементований прошарок. Члени експедиції були дуже здивовані. Цікавим є і те, що на камені є зображення меча, шолома і написи невідомими буквами, схожими на латинські. На мій погляд, необхідно, щоб дослідженням цієї археологічної пам'ятки зайнялись українські вчені-археологи.