Велопохід в Грузії
Учасники: Рибаков Олександр, Кашуба Юлія
Пройдено відстань: близько 600км
Маршрут: Тбілісі – пер. Гомборі (1495м) – Ахмета – оз. Сакісто – г. Малий Борбало (3134м) – пер. Андакі (1а, 2887м) – витоки Арагві (1840м) – пер. Борбало (1а, 3000м) – р. Андакіцкалі – р. Аргун – с. Шателі – пер. Дартвіс-Джварісгеле (а/м, 2676м) – Жінвалі – Мцхета – Тбілісі – Манглісі – оз. Цалка – Боржомі – Хашурі – Батумі
Висотні ночівлі: 2500м, 2840м, 2853м, 2150м, 2150м, 2020м
Термін: вересень 2009
Ідея про велопохід в Грузію виринула під час походу з дніпропетровським клубом "Аскет" в Казахстані. Вони попереднього року там побували і залишились дуже задоволені.
Маршрут
Основна нитка була запозичена з того ж походу клубу "Аскет". Я дещо змінив район високогірної частини (про що потім жалкував) і скоротив загальний кілометраж. В результаті сформувався такий план: Тбілісі - тепла Алазанська долина - важка гірська частина з пішими переходами в районі гори Борбало - повернення в Тбілісі - переїзд в район озера Цалка - ще одна невисока гірська частина (велосипедна) - Боржомі - і фініш в Батумі. Таким чином ми перетинали Грузію з майже крайньої північно-східньої частини в майже крайню південно-західну частину, мали високогірну ділянку, населену ділянку з різними архітектурними цікавинками і знову неважку гірську частину. Майже так все і вийшло :)
Переліт в Грузію
Переліт нам обійшовся досить дорого. Вартість квитків в обидві сторони становила 2200 грн, при загальних витратах на похід 3400 грн/чол. За вантаж додатково не платили. Велосипеди компактно спакували, довели їх вагу до 20 кг різними дрібницями. Ще 6 кг взяли ручною поклажею в салон. Також вдягнули на себе весь одяг і важке взуття; в кишені поставили фотоапарат, GPS, та інші причандали, які не вписувались в дозволену вагу. Виглядало то досить кумедно: в аеропорту +20, а ми в черевиках, кількох кофтах, дощовику, з рукавицями, шапками і в бахілках. Потім довелось на сканері то все знімати, бо пищало. То була склотканина з фольгою в кишені велофутболки.
Частина перша - натхненна і насичена пам'ятками
З аеропорту виїхали вже ввечері. В місто вирішили заїхати після гір, тому одразу поїхали геть за місто. Але так до темноти виїхати не вдалось: об'їздна дууже довга, і справляє досить гнітюче враження. Зупинились вже в повній темноті в ліску біля дороги. Наступного дня заїхали на перевал Гомборі. То вже була сільська місцевість з вівцями, коровами і Фордтразитами. Ще до перевалу оглянули дикі старовинні руїни фортеці в Уджармі. На Гомборі виперлись вже під вечір і трохи спустившись заночували на лугу з високою травою. З'їжджали досить гарним асфальтом, який якраз затягнули за перевал. Тим асфальтом ми з'їхали в теплу і щедру Алазанську долину, побачили персики, лимони, гранати, інжир, мандарини, купу винограду, кавуни та інше. Практично все ще було недостиглим, тому ми вдосталь спожили лиш винограду. На кавуновому полі нам продали нестиглий кавун. В цей день ми відвідали монастир в Ікалто – місце зародження наукового виноробства, захоронення князів, навчання Шота Руставелі. В Ахметі ми запаслись продуктами на гірську частину (десь на 5 днів) і поїхали вверх вдовж Алазані.
В гостях у Гамзата
Зупинились за селом, біля річки, бо відчували потребу в водних процедурах. Отже, після купання, в затишному містечку подалі від дороги, ми неспішно розклали намет і починали варити вечерю. Але нас розконспірували, і до нас підійшов бородатий чоловік років 30. Він ввічливо познайомився і сказав, що ми отаборилися на вовчій стежці, по якій вони вночі ганяють пити водичку до річки. Спочатку ми вирішили, що вони зможуть акуратно оббігти наш намет. Але Гамзат (так звали чоловіка) розповів кілька історій про забиту худобу і ночівлі на деревах і запросив нас до себе в гості. Не те щоб ми боялись вовків, але знайомство з життям грузинських селян нас одразу зацікавило. Ми хутенько зібрали речі і пішли з Гамзатом в його село - Цинубані. Дорогою він розповідав про себе, розпитував про нас. Виявилось, що він кістинець. Кістинці - це чеченці, які багато років тому оселились в Грузії. Вони мусульмани, говорять чеченською і грузинською, трохи російською, дехто знає азербайджанську та казахську. Сім'я Гамзата складалась з дружини, двох дітей 7-12 років, його мами та брата. Цікаво було спостерігати життя мусульманської сім'ї. Жінка поралась на кухні і подекуди зупинялась неподалік послухати нашу розмову з чоловіками та матір'ю. Зрештою, вона певне погано розуміла російську. Щодо Юлі ніякої дискримінації не проявлялось. До нас обох ставились як до дорогих гостей, з повагою та зацікавленням. Діти - гордість сім'ї, особливо хлопчаки. Гамзат дуже релігійний, не вживає алкоголю та природно витримує інші високі моральні принципи. Брат Гамзата працював в Україні та навіть мав дружину у Донецькій області, бував в Казахстані та інших кавказських країнах. Нагодували нас смачною лікурою (щось типу лінивих вареників) з соусом. В розмові ми виявили інтерес до місцевої музики і нам одразу запропонували влаштувати домашній концерт. Було це близько 11 год вечора. Гамзат взяв гітару і вони повели нас темними сільськими вуличками до свого знайомого, якого підняли і вломали на співи, так щоб ми не бачили. Грали на старій гітарі з написом Грозний та Ічкерія, лупасили в барабани по стільчику і класно співали класних пісень. Пісні різні: грузинські і чеченські, про кохання і про війну, жартівливі і сумні. Ми трохи записали. Потім я ще знайшов два кліпи на одну з пісень (1, 2). На ночівлю нас залишили в чистенькій кімнаті з великим ліжком і білою білизною, яку ми тихенько згорнути, скориставшись спальниками. Вранці нас спорядили персиками, лісовими горіхами, часником, грушами, детально пояснили дорогу та провели аж за село. При цьому пропонували залишитись ще на кілька днів і здається були впевнені, що ми скоро повернемось назад, бо там ніби з велосипедом не пройдеш. Так казали всі, кого ми зустрічали.
"Железний горі" з велом на плечі
Піднімаючись в гори ми мусили робити часті привали, щоб пошвидше спожити фрукти і залишити зайву вагу десь під кущем. Крутий серпантин вів до полонинських кошар на висоті близько 2 тис. метрів. Майже весь підйом ми штовхали велосипеди, експерементуючи з віжжами для руля. Досить зручно було штовхали вел, впираючись у рюкзак та ідучи позаду, притримуючи руль віжжами зі строп.
Заночували майже біля полонини і наступного ранку, в тумані підійшли до пастухів. Вони були не дуже привітними грузинами. Але один грузинський товариш при зустрічі в аеропорту залишив нам пляшку кон'яку, яку я все не мав нагоди комусь полишити. Ось і відніс пастухам. Ті запросили нас на чай та хліб з сиром та маслом та провели до озера Сакісто, де стежкою продовжувався підйом. Наостанок ми покатались на коні, набрали цілющої води та закинувши рюкзаки та вели на плечі пішли вверх. Йшов дощ, туман, було не весело, але це був тільки початок. Після десь тригодинного підйому скелястою стежиною ми вийшли на хребет та пішли далі пологим травянистим лугом. Коли трохи випогодилось ми зустріли бородатих чоловіків на конях з баулами (звозили шерсть в село), які спитали: "Какой націі?" Ми пояснили і пішли далі. Гамзат казав, щоб ми всім неясним чувакам пояснювали, що ми його гості, і маємо скоро повернутись до нього. Ночували прямо на хребті. Ввечері небо прояснилось і похолодало. Але на ранок знов був туман і часом дощик. Попереду було щось, що називалось "железний горі" і де з велосипедом не ходять. І ми в тому пересвідчились. Практично цілий день ми несли велосипеди на плечі, або штовхали круто вверх (рюкзаки вже були на плечах), переходили сипухи та скалисті виступи. Зупинились досить рано через брак сил та наявність дуже гарного місця. Щоправда без води.
Темп руху катострофічно впав і якщо так буде далі, то бракуватиме харчів. Ми стали із вдячністю поїдати лісові горіхи від Гамзата, давлячи їх плоскогубцями. Було дуже приємно.
Наступного дня була шикарна погода і ми весело продовжили рухатись. Сьогодні заплановано спуск в верхів'я Алазані (-1000м) і підйом назад на хребет (+1000м) її лівого берега. Дика природа, гори, квіти, чиста річкова вода, чудова погода допомогли нам успішно вийти на хребет в районі перевалу Сакорно. Заночували на горі з казковим краєвидом.
Наступного дня ми їхали верхи на велосипедах на висоті близько двох з половиною тисячі метрів, фотографували оди одного і раділи, що все так чудово. Ми вийшли на гору Малий Борбало (близько 3 тис м), спустились на перевал Борбало, подивились на стежки, які спускались в сторону річки Андакі, і навіть подумати не могли, що післязавтра підемо ними вниз. За планом ми досягли крайної північної точки і повертали на південний захід, з наміром спуститись в річку Пшавська Арагві і спуститись нею до цивілізації і далі в сторону Тбілісі. Ми їшли зарослями рододендронів, в долині білих круглих валунів розміром з людину, ми побачили стадо оленів, траверснули кілька неприємних сипух, перейшли кілька потоків і зупинились на ночівлю на язичку. Язичок - закінчення хребта, круто спадав вниз до річки, яка за кілька кілометрів мала отримати назву Пшавська Арагві і вивести нас на гарну дорогу. Видно було, що люди сюди давно не заходили. Подекуди виднілись великі плями прим'ятої трави - то валялись якісь звірі. Я назбирав багато дрів, кілька довгих дрюків поставив біля намету. Ми відпочивали біля веселого вогника і пили чай з чебреця, якого було вдосталь навколо. Вночі я кілька разів підкидав двора, про всяк випадок.
Наступного дня я пішов шукати продовження стежки, що позначена на карті, і не знайшов. Вирішили спускатись вниз і пробувати іти вдовж річки. До розширення долини здавалось не більше кілометра вперед і кілометра вниз. Це було помилкою. Травянистий схил ставав все крутішим і крутішим. Подекуди ми стягували велосипеди тримаючись за кущі та деревця. Часто приходилось переносити окремо рюкзак та велосипед. Втомлені ми нарешті спустились до річки і вирішили поїсти, бо після гарного обіду життя стає краще. Після мівіни краще не стало. Ми спробували рухатись вздовж річки, але береги були настільки круті, що приходилось або видиратись на майже відвісні схили або повзати по великих булиганах, які утворювали водоспади та пороги. За годину ми пройшли кілька десятків метрів і зрозуміли, що рано чи пізно хтось впаде, і що далі рухатись надто небезпечно. Стало незатишно. Я був злий. Ми почали підніматись назад. Десь близько 4 години ми знову були на місці, де ночували попредньої ночі. Знову розбили табір та розвели вогнище. Життя стало краще, і ми вирішили повернутись на перевал Борбало і спуститись в Андакіцкалі по стежці про яку нам багато говорили місцеві, бо нею ніби-то в війну перевозили зброю в Чечню. Наступного дня вже до обіду ми були на перевалі, де ми побачили вовка, і де нас застали град та сильна злива. Ми швидко спускались в Андакі, мокрі, але раді, що ідемо по стежині. Дощ не припинявся і річечка, яку ми постійно форсували то вбрід, то по сніжниках все зростала і зростала. Було холодно і мокро.
На ночівлю стали вже в сутінках, на підвищенні біля річки. Останні години ми постіно переходили річку, або йшли прямо по воді, або по високій мокрій траві. Ми знову втратили стежку і вирішили, що якщо завтра до обіду не вийдемо на впевнену дорогу, то полишемо велосипеди, щоб гарантовано дійти до людей. Наступного дня до обіду ми мали дві радості: 1) побачили старий кінський послід , 2) стару бляшанку від тушівки - отже люди таки тут ходили (десь 2-3 роки тому). Ще того дня ми побачили міраж: здалось, що попереду горить вогонь і видно дим. Я навіть кричав, бо думав що мисливці чи хто, мають бути десь поряд. Але товиявисвя просто кущ з сивим листям. Стежка то з'являлась, то зникала, але ми йшли швидко і невдовзі увійшли у великий каньйон. Протилежний берег був відвісною скелею, а десь далеко внизу шуміла вода річки Андакі. Нашим берегом вниз кущами спускався довгий серпантин. Десь за годину після спуску ми побачили ознаки життя: топтана стежка, кошена трава, а потім місточок і хатинку. З хатини гавкав собака. То певне була найбільша радість походу. Ми не вагаючись увійшли на подвір'я і постукали в двері колиби. Вийшло двоє людей: один грузин (трохи говорив російською), інший чеченець (не розумів і не говорив російською). Вони стримано зарпосили на чай з сиром та запропонували посушитись біля пічки. Потім наточили коноплі і згорнули по цигарці. Нам знову стало незатишно. А їм стало веселіше і виявилось, що чеченцю Патріку з нами по дорозі, бо у нього є справи в якомусь там селі. Він причесався, переодягнувся, взяв старезну рушницю та кілька набоїв ми вирушили вниз вздовж річки.
Почувались знову незатишно. Мовчазний Патрік з рушницею, хоч і допомагав де-не-де переносити велосипеди через річку, все ж не давав спокою. Ми намагались відставати, але тримати його в полі зору. До поселення за нашими підрахунками було близько 15 км. Хоча поселення тут штука відносна. Через годинку ми пройшли повз хатину в страшенному стані біля якої бачили малого хлопця і бабцю. Ще за кілька годин ми втратили Патріка за черговим поворотом і більше не бачили. Очевидно він звернув у іншу долину. Ще через якийсь час ми побачили "білих людей". То були рибаки з Тбілісі, вони приїхали сюди н акілька днів, і йшли з вудками вздовж берега. Це була приємна зустріч. Ще через годинку ми вийшли до поселення Ардоті. Тут в древній системі будинків на горі жила сім'я. У них є сонячні батареї, супутникова антена, нагрівачі з сонячними елементами. А кілька будинків, в яких вони живуть складено з каменю ще певне років 300 тому. Під їх горою ми і зупинились на ночівлю.
Невдовзі приїхали туристи на джипах, які розповіли багато цікавого про історію цього суворого краю. Вони приїхали на відпочинок в гості до свого старого знайомого з старовинного будинку. Ми доїли останню мівіну і лягли спати, впевнені, що завтра поснідаємо вже в селі Шатілі, про яке чули, як про значний труистичний центр, та бачили намальоване жирним на карті. Але вранці наші нові грузинські друзі запевнили, що купити харчів в Шатілі не вдасться, бо магазинів там немає і запросили нас на сніданок. Сніданок був шикарний: суп з молодого баранця з ніжним м'ясом, яйця, сири, хліби і лаваші та інші смачні речі, які зазвичай беруть на пікнік. Після частування нас щедро спорядили залишками їжі, сфотографували, подарували горня, і ми розпрощались.
Буквально за кілька метрів від Ардоті ми зустріли першого і єдиного велотуриста - Куна з Бельгії.
Ми проїхали старовинне місто-фортецю з вежами Муцо, зустріли мирного грузинського прикордонника, виїхали на річку Аргун, яка є кордоном Грузії з Чечнею (на якій вже стоять російські війська) і невдовзі в'їхали в Шатілі. Сюди приїжджають туристи на автобусах і розглядають старовинне місто, де вулички проходять дахами, а в гості ходять по драбині. Стара частина Шатілі - це дуже компактне кількарівневе поселення з своєю системою водопостачання, вулиць, стоків і тд. Зараз тут музей та відбудовується готель.
Ми залишились переночувати в приватному готельчику та оглянути місто уважніше. Наше рішення підтвердила злива. Крім старовинних будівель ми ще побачили супутникову антену десь 70-их років, яка забезпечувала тут телебачення.
Після екскурсії ми смачно поїли та прийняли душ. Так закінчилась найцікавіша, найважча та найбільш насичена частина нашої подорожі. Решту часу в Грузії ми просто відпочивали та переварювали отриманні враження.
Конспект
Загалом похід вдався, поставлена мета була виконана. А метою було подорожування – пізнання країни шляхом відвідання різних місць, спілкування з місцевими і тд. Темп був спокійний, максимальний кілометраж був близько 70 км/день. В високих (2000-3000м) горах ми провели близько 8 днів, практично весь цей час велосипеди приходилось вести поряд, штовхати або переносити на плечі. Більшість спорядження була запакована в мій вело рюкзак, який також можна переносити за спиною. Дороги в Грузії не дуж гарні, але оптимальні для велотуриста (невеликий трафік, хоч і не супер покриття). Як хтось сказав, в Грузії дві дороги: Тбілісі - Батумі, та вздовж моря. Думаю у нас асфальту було менше 50%.
Погода всупереч очікуванням була досить дощова. Два рази нас заставала затяжна злива, і досить часто поливали маленькі дощики. Так що без болотників я з дому не виїжджатиму.
Цікаві місця, які ми побачили:
1. Руїни фортеці в Уджармі. Досить мальовничі і старі (5 ст.)
2. Алазанська долина – місце, де в Грузії вирощують виноград, персики, кавуни, гранати, мандарини, інжир тощо. Тут справді тепло, але сільське господарство досить занедбане
3. Монастир в Ікалто – місце зародження наукового виноробства, захоронення князів, навчання Шота Руставелі.
4. Монастир Алаверді – теж дуже стара і важлива пам’ятка. Зараз на реставрації.
5. Кістинські села. Кістинцями грузини називають чеченців, які переселились в Грузію десь 200 років тому. Вони мусульмани і мають мечеті. В роки чеченських війн сюди приїхало багато біженців з власне Чечні. Тут ми гостювали в Гамзата.
6. Власне гори. Гірська частина виявилась дещо складнішою ніж ми сподівались. На додачу нас дещо підвела карта і ми не втрапили на правильну стежку. Тому ми проходили в горах вдвічі довше ніж сподівались. Але отримали безліч справді яскравих вражень, яки очевидно стали основними в поході. Неодноразово приходилось переходити струмки та річки (вище коліна), підніматись, спускатись та траверсувати скелясті, трав’янисті, схили та осипи. Найбільше бентежила невідомість: неясно чи є далі стежка, чи вдасться вийти до людей поки закінчаться харчі, чи прийдеться голодними вертатись назад, чи зможемо йти з велосипедами чи потрібно буде кинути апарати. З диких звірів ми бачили стадо оленів, багато куроподібних (певне глухарі), вовка.
7. Наскельні міста в високогірних долинах: Ардоті, Муца, Шателі. Автентичні і мальовничі. Вони як правило розташовані в місцях звуження долині на узвишші і таким чином легко блокують доступ в долину. Слугували одночасно і житлом і оборонними спорудами (мали башти). Ми бачили такі фортеці в Хевсуретії, де відповідно колись жили хевсури і боронились від чеченців та інших нападників. Також вони поширені в інших гірських регіонах Грузії.
8. Жинвальське водосховище.
9. Мцхета – стародавня столиця Грузії (до 5 ст), сучасний духовний центр. Невеличке гарне, затишне містечко біля Тбілісі.
10. Тбілісі: храм Джварі, фортеця Нарікала, банний район, вулички, хачапурі.
11. Цалкінське водосховище – велике, симпатичне високогірне озеро.
12. Боржомі – курортне містечко. Вода по різному може вплинути на шлунок.
13. Вардзія – одна з визначальних пам’яток Грузії – велике печерне місто, яке в різні часи було фортецею, монастирем чи просто житлом.
14. Батумі. Відчувається, що колись тут було багато туристів. Зараз місто поступово відроджується як і вся Грузія.
15. Водовідвідні дамби – перегороджують ріку і спрямовують частину води в водогін (для місцевих жителів та для Тбіліського моря)
16. Древні церкви – викладені з каменя, аскетично вбрані всередині, з кам’яними чи черепичними дахами.
Двічі ми гостювали в місцевих жителів.
Вперше нас запросив Гамзат в с. Цинубані, пригостив вечерею та сніданком, організував невеличкий концерт чеченської музики.
Вдруге ми стали гостями Гії, який запропонував нам прихисток від негоди. У Гії ми побачили живого ведмедя, спробували чудового варення з грецьких горіхів.
З обома сім’ями ми дуже подружились, і можливо збираємось написати їм листи та вислати якісь подарунки.
Загалом в Грузії живеться нелегко, економіка нерозвинута, але потенціал однозначно значний. Ціни вищі від українських на 20-100%. Дуже багато українських продуктів харчування.
Витрати. Загальна вартість походу на 1 чол. склала близько 3400 грн. З них 2200 грн – переліт літаком, 1000 грн – витрати в Грузії.
Один з висновків після такої подорожі – потрібно завчасно шукати акційні квитки на літак.
Фото з велопоходу
Відео з велопоходу
Загальна карта походу
Карта гірської частини
