Хто був будівничим Домініканського собору в Тернополі

Не варто доводити, що Домініканський собор, який ще називають Катедрою, є одним із символів Тернополя. Раніше він належав отцям-домініканцям, тепер є Катедральним собором Української греко-католицької церкви. Але мало хто знає, що насправді храм було збудовано не на порожньому місці. Фундаційний акт засновника собору і тодішнього власника міста Йосифа (Юзефа) Потоцького (1673-1751) свідчить, що місце під храм було відведене на розі міських валів. Дослідник історії міста Ізидор Кордуба вказує на існування урядового інвентарю 1652 року, до якого було внесено українську православну Марійську церкву. Вона стояла на цьому ж місці. Церква була суттєво пошкоджена після татарських нападів. Але Юзеф Потоцький заборонив її реставрувати, а на її місці заснував у 1749 році римо-католицький костел з монастирем. Він був відданий в духовну опіку дванадцятьом польським ченцям-домініканцям. А для їх утримання Потоцький призначив щорічну суму в 6 тисяч злотих та передав їм село Стегниківці. Вважається, що храм будували у 1749-1779 роках, тобто протягом тридцяти літ, однак добудови тривали й пізніше.

На сьогодні не з'ясованим остаточно залишається питання, хто був архітектором собору. Автором проекту споруди в радянські часи, та ще й зараз вважають Яна де Вітте (де Вітт або Віте), відомого голландського майстра, який жив приблизно в 1700 - 1785 роках. Він був знаним військовим інженером і архітектором, комендантом Кам'янець-Подільської фортеці. В цьому місті він народився і помер, тут він залишив найбільш відомі споруди. Так, з 50-х років XVIII сторіччя він перебудував у Кам'янці фасади всіх костелів, Замкової й Кушнірської брам. Спорудив дзвіницю костелу монастиря францисканців, казарми, порохові льохи, Підзамецьку і Тріумфальну брами тощо. Він є також співавтором Марійського костелу монастиря кармелітів босих у Бердичеві, а також славнозвісного Домініканського собору у Львові (1749).

Однак ще польські дослідники, як, зокрема, доктор Мечислав Ґембарович вважали творцем собору іншого генія пізнього бароко Августа Мошинського. Наші довідники подають його ім'я як Мощинський.
Після Ризької мирної угоди (1921) повернулися до Польщі колекції малюнків і гравюр, награбовані з королівських зібрань у Варшаві і вивезені росіянами до Санкт-Петербурга. Саме в цих зібраннях виявлено оригінальний план костелу в Тернополі - твору Августа Мошинського.

Август Мошинський народився 25 січня 1731 року в Дрездені у польсько-саксонському графському роді, в його жилах текла й королівська кров. Його мати була знаною графинею, законною дочкою Августа ІІ.

Мошинських пов'язували зв'язки з Брюлями - Флемінґами, чиї великопанські двори славилися мистецьким життям. Наш митець був великим коронним стольником тоді ж, коли литовським стольником був Станіслав Август (згодом останній польський король). Освіту отримав у Дрездені, потім перебрався до Польщі. Нав'язав родинні стосунки з Потоцькими. Так доля злучила Дрезден, одне з найбільших вогнищ культури в Німеччині, з Тернополем і... Микулинцями. Адже авторство Мошинського відомого костелу в Микулинцях (тепер селище міського типу Тернопільської області) сумніву не піддається.

Деякі дослідники сумніваються в авторстві собору в Тернополі, адже тоді Мошинському було лише 18 років. Але історія знає чимало геніїв, які проявили себе саме в такі молоді і ще молодші роки! Мошинський був не тільки здібним учнем. У колегіях єзуїтів і піярів архітектура була частиною науки математики; також архітектуру викладали в школах військової артилерії. Так, наприклад, військовий Ян де Вітте був творцем планів Домініканського костелу у Львові. До речі, саме в році закладення тернопільського собору відомий голландець працював у Львові над тамтешнім домініканським костелом.

Етапи будівництва шедевру відтворив доктор Мечислав Гембарович. Первісний план у концепції Мошинського був компромісом між центральною будівлею і прямокутним костелом з головною віссю, передньою частиною якої є головний вівтар. Центральна будівля домінує над іншими через те, що одразу підкоряє собі цілий простір. Незалежно від місця, де стоїмо, ми завжди охоплюємо цілість. Такий план часто використовували в ренесансі. В прямокутному плані натомість головний вівтар з центром, який привертає нашу увагу. Такою була мистецька засада готики. Оригінальною концепцією Мошинського був компроміс: бароко обрало еліпс, будову виразно спрямовану, в якій погляд не зупиняється на одній точці, а простір легко можна охопити зором. Наслідком цього стало урізноманітнення - суть бароко. Віддаленість окремих частин стін та їх збігання, що було наслідком овальної будови, викликає відчуття неспокою. Зір не має ані хвилі відпочинку.

На такому плані запровадження бічних нефів було сміливістю, яка трапляється лише в небагатьох храмах у світі. Три нефи різної висоти були одним з вихідних положень базиліки, традицією пізнього готичного будівництва, але поєднання тих ідей з бароко - це вже самостійний витвір Мошинського, розв'язаний однаково сміливо, як і гармонійно, та сповнений чарівності.
Згідно з початковим планом Мошинського, фасад мав бути відносно низьким, трикутним аттиком, дві невеликі вежі, великий купол, посаджений на присадкуватому барабані, як, наприклад, у Львові. Низька роль веж, домінуюче значення бані - ось головні ознаки первісного плану. Мошинський мав перед собою зразок величезного купола базиліки св. Петра в Римі. То були часи, коли Ґаетано Кіавері взявся за реконструкцію купола св. Петра, оскільки в ньому зявилися тріщини, і безсмертному твору Мікеланджело, найбільшому творінню християнської архітектури, загрожувала руїна. Однак коли таке бачення вже мало бути втілене під небом Тернополя, все-таки перемогла традиція польського вітчизняного будівництва і невідлучний від неї фасад на кшталт готичного з двома вежами. Більшість фасаду було збудовано в три яруси, виключено барабан, знижено і стиснуто купол, ледь сперто його розкішними нащитниками, а на вежах насаджено оригінальні шоломи (ймовірно, вже на початку XIX століття).

Август Мошинський помер 11 листопада 1786 року у Венеції.
Згодом храм розписали відомі майстри пізнього бароко львів'яни Станіслав Строїнський та його учень Юзеф Хойницький. Як вважає відомий археолог-тернополянин Олег Гаврилюк, у крипті храму можливо поховано його фундатора Йосифа Потоцького, який помер 1751 року. Маючи великі володіння на землях, що опинилися під владою Російської імперії, внук фундатора Станіслав Щенсний-Потоцький наказав намалювати в храмі портрет цариці Катерини II зі скіпетром у руках та короною. Добре, що після того як відновленій Українській греко-католицькій церкві було передано храм, парафія не взяла ім'я Катерини, і це позбавило місто непотрібних асоціацій із цією не дуже святою за життя правителькою.

Володимир ОКАРИНСЬКИЙ